Новини
Останні події, новини зі світу юриспруденції,
інформаційні статті
24.03.2021
АВТОР: Судебно-юридическая газета

Коли відмова у відкритті провадження за нововиявленими обставинами є необгрунтованою: висновок ЄСПЛ

ЄСПЛ констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

Справа TRIVKANOVIĆ v. Croatia (No. 2) (№ 54916/16) стосувалася відмови в поновленні цивільного провадження, незважаючи на наявність нових доказів у справі.

25 серпня 1991 року поліція увірвалася до будинку сина заявниці, захопила його, її іншого сина та колишнього чоловіка. Її колишнього чоловіка було знайдено мертвим у річці з вогнепальним пораненням; її синів більше ніколи не бачили. 21 листопада 2005 року вони були офіційно визнані померлими. Заявниця у 2006 році подала до суду цивільний позов про відшкодування шкоди проти держави. Її позов було відхилено з підстав спливу строку позовної давності, оскільки національний суд установив, що більш тривалі строки позовної давності можуть бути застосовані лише в тому разі, якщо кримінальним судом буде встановлено факт вчинення кримінального правопорушення. 16 грудня 2011 року були пред’явлені чоловіку обвинувачення в організації та керівництві злочинною організацією, яка вчиняла злочини проти мирного населення, зокрема й синів заявниці, та було обвинувачено у вчиненні військових злочинів. Суди визнали його винним та призначили покарання у вигляді позбавлення волі. Зважаючи на це засудження, заявниця 1 серпня 2014 року звернулася до суду із заявою про відкриття провадження у цивільній справі за нововиявленими обставинами. Муніципальний суд відхилив заяву заявниці, зазначивши, що цього чоловіка було засуджено у зв’язку зі зникненням її синів, а не позбавленням їх життя; це рішення підтримав апеляційний суд. Конституційну скаргу заявниці Конституційний суд визнав неприйнятною. Посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції, заявниця скаржилася на відмову їй у доступі до справедливого суду.

Оцінка Суду

ЄСПЛ зауважив, що під час першого цивільного провадження національні суди відхилили позов заявниці проти держави, за яким вона вимагала відшкодування шкоди за смерть її двох синів, які зникли безвісти після затримання поліцією 25 серпня 1991 року і були оголошені померлими 21 листопада 2005 року. Ці суди вказали, що для її вимоги про відшкодування сплив строк позовної давності, оскільки вона подала цивільний позов у вересні 2006 року – після спливу більше п’яти років після зникнення її синів та їхньої (імовірної) смерті в серпні 1991 року (див. пункти 7–9 цього рішення). У грудні 2013 року В. М. було визнано винним у вчиненні військових злочинів проти цивільного населення за незапобігання та непокарання за вчинення низки таких злочинів, зокрема зникнення синів заявниці, вчинених працівниками поліцейських підрозділів, що перебували під його командуванням (див. пункт 12 цього рішення).

За хорватським законодавством, якщо шкода заподіяна в результаті кримінального правопорушення, звичайний строк позовної давності для пред’явлення вимоги про компенсацію продовжується таким чином, щоб кореспондувати строку давності притягнення до кримінальної відповідальності. Зважаючи на те, що строк давності за вчинення військових злочинів не може сплинути, заявниця вимагала відкриття провадження у цивільній справі (див. пункти 16 та 27–28 цього рішення та справу Baničević, цит. вище, § 13), посилаючись на засудження В. М. за військовий злочин. Відповідно до хорватського законодавства, держава відповідальна згідно з правилами суворої відповідальності за будь-яку шкоду, завдану членами її військових сил, якщо лише шкода не є військовою, маючи на увазі, що військові злочини ніколи не вважаються військовою шкодою (див. пункти 29–31 цього рішення) (пункт 76 рішення). Однак національні суди відмовили у відкритті провадження у цивільній справі за нововиявленими обставинами, зазначивши, що засудження В. М. не становило нового доказу, здатного призвести до іншого результату, оскільки жодного причинного зв’язку між смертю синів заявниці та кримінальною поведінкою В. М. не було (див. пункти 17–18 цього рішення) (пункт 77 рішення).

ЄСПЛ повторив, що його завдання не полягає в тому, щоб замінити собою національні суди, які більшою мірою здатні оцінювати наявні в них докази, встановлювати факти та тлумачити національне законодавство (див., до прикладу, Khamidov v. Russia, no. 72118/01, § 170, 15 листопада 2007 року). ЄСПЛ не має діяти як суд четвертої інстанції, а тому не ставитиме під сумнів рішення національних судів на підставі пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо їхні висновки не можна вважати свавільними або явно необґрунтованими (див., до прикладу, Bochan, цит.вище, § 61) (пункт 78 рішення). ЄСПЛ далі нагадав, що в низці розглянутих ним справ за статтею 2 Конвенції він установив, що особи, які зникли безвісти після їхнього затримання агентами держави, вважаються померлими, і тому держава є відповідальною за їхню смерть.

Такі висновки були зроблені у відповідь на аргументи уряду-відповідача, що такі особи все ще живі чи не було продемонстровано, що ці особи померли в результаті дій державних агентів (див., серед інших справ, Timurtaş v. Turkey, no. 23531/94, § 86, ECHR 2000-VI, та Aslakhanova and Others v. Russia, nos. 2944/06 та 4 інших, § 100, 18 грудня 2012 року). Така усталена практика має важливе значення в контексті скарги заявниці за статтею 6 Конвенції. Це обумовлено тим, що відповідальність держави в таких випадках обґрунтована не лише ефективним захистом права на життя, закріпленого статтею 2 Конвенції, що є одним із фундаментальних положень Конвенції. Вона також обґрунтована сильною презумпцією причинно-наслідкового зв’язку між затриманням та смертю, яка виникає щоразу, коли, як і в цій справі, події, пов’язані зі смертю тієї чи іншої особи, повністю або значною мірою перебувають у виключній компетенції органів влади.

ЄСПЛ зазначив, що за таких випадків варто вважати, що тягар доказування покладений на органи влади, які мають надати достатнє та переконливе пояснення (див., до прикладу, Varnava and Others v. Turkey [ВП], nos. 16064/90 та 8 інших, §§ 173-184, ECHR 2009; та Salman v. Turkey [ВП], no. 21986/93, § 100, ECHR 2000-VII) (пункт 79 рішення).

ЄСПЛ також підкреслив, що рішення національних судів у справі заявниці не переглядалися Верховним судом. У своїй подальшій усталеній практиці стосовно тих самих історичних подій, пов’язаних із війною, Верховний суд дійшов висновку: якщо військовий злочин було вчинено військовослужбовцями, що мало наслідком насильницькі зникнення, а зникла жертва була пізніше оголошена померлою, держава несе відповідальність за смерть жертви та завдану цим шкоду на підставі причинно-наслідкового зв’язку між зникненням особи та її (імовірною) смертю (див. пункт 32 цього рішення). Ця ж усталена практика вказувала, що тягар доказування в цьому разі покладається на державу, оскільки вона має довести, що жертва вижила або загинула за інших обставин (див. пункт 32 цього рішення) (пункт 80 рішення).

З’ясовуючи питання того, чи можуть вважатися рішення національних судів в цій справі свавільними чи явно необґрунтованими (див. пункти 17–18, 74 та 78 цього рішення), ЄСПЛ підкреслив, що В. М. було визнано винним за незапобігання та непокарання за вчинення членами військових підрозділів, які перебували під його командуванням, низки злочинів проти мирного населення, разом зі зникненням синів заявниці (див. пункт 12 цього рішення). За таких обставин висновок про відсутність причинного зв’язку між кримінальною поведінкою В. М. та смертю синів заявниці, якого дійшли національні суди, відмовляючи заявниці в поновленні провадження у справі, був явно необґрунтованим з огляду на усталену практику Суду за статтею 2 Конвенції, яку підтримав Верховний суд на національному рівні, визнавши в наступних аналогічних справах такий висновок необґрунтованим та надто формальним (див. пункти 32 та 80 цього рішення). Дійшовши цього висновку, національні суди фактично встановили заявниці недосяжний стандарт доказування, який був особливо неприйнятним з огляду на серйозність вчинених діянь (пункт 81 рішення). Тому ЄСПЛ констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

Джерело: Судебно-юридическая газета
238
ВСІ НОВИНИ НАСТУПНА НОВИНА