Мост между преступлением и наказанием

Сомнение должно быть движущей силой не только для философов, но и для судей. О том, каким образом адвокат может заставить судью сомневаться в допустимости доказательств в рамках уголовного производства, рассказали на тематическом курсе по повышению квалификации.

У тренді чи поза ним?

У Вищій школі адвокатури провели лекцію, присвячену складним питанням допустимості доказів у кримінальному провадженні. Вікторія Бучківська зі Стрийського міськрайонного суду Львівської області як епіграф до своєї презентації обрала вислів Аристотеля: «Для того щоб прийти до справжнього знання, треба спочатку відчути сумніви». Власне, про те, як крізь сумніви дійти до визначення допустимості чи недопустимості доказів, ішлося в лекційному матеріалі.

Суддя вказала на модний нині тренд застосування практики Європейського суду з прав людини, яке часто-густо є хибним і має в собі безліч суперечностей. Водночас ЄСПЛ неодноразово наголошував, що питання щодо допустимості доказів — це насамперед предмет регулювання національного законодавства, і,

як правило, саме національні суди мають давати оцінку наявним доказам.

Разом з тим, за словами судді, практика ЄСПЛ часто невдало застосовується як у судових рішеннях, так і у клопотаннях сторони захисту. У контексті цього вона зупинилась на стандарті доказування «поза розумним сумнівом». Саме ж визначення «розумного сумніву» міститься в постанові Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №159/3738/16-к. Формулу ж доказування «поза розумним сумнівом» можна відстежити з так званої справи Greek Case. У ній було відзначено, що «в кожному випадку заява про тортури та жорстоке поводження, як порушення ст.3 конвенції, повинна бути доведена поза розумних сумнівів. Розумний сумнів означає сумнів, що базується не на одній лише теоретичній можливості або такий, який виник лише з підстав того, щоб уникнути небажаного висновку, а такий, відносно якого можуть бути надані підстави, що можна підтвердити наданими фактами».

Також суддя пригадала статтю судді Касаційного кримінального суду Аркадія Бущенка «Чи розумно посилатися на цитату ЄСПЛ про розумний сумнів?», (див. «Неспростов(а)ні презумпції», «ЗіБ»). Автор зазначає, що саме ЄСПЛ керується таким стандартом. Це його внутрішній стандарт. З цього зовсім не випливає, що суди країн-учасниць мають керуватися тими ж правилами. Це все одно, якби національні суди почали застосовувати шестимісячний строк, установлений для заяв до ЄСПЛ, лише тому, що його застосовує ЄСПЛ.

В.Бучківська звернула увагу на ще один аспект застосування практики ЄСПЛ, а саме неможливість використовувати її проти

обвинуваченого. Про це у своїй постанові від 7.08.2019 зазначив ВС у справі №607/14707/17. Суд вказав, що ЄСПЛ не може замінювати рішення національних судів своїми. Також ВС звернув увагу на те, що доводи прокурора в касаційній скарзі зі вказівкою на необхідність застосування практики ЄСПЛ будуть використовуватися не на користь засудженого, що може становити ризики для справедливості кримінального провадження в частині законності здобуття доказів.

Критерії оцінки

В.Бучківська також нагадала загальновизнані критерії допустимості доказів у кримінально-процесуальній доктрині. Серед них належні: джерело; суб’єкт; процесуальна форма; фіксація; процедура; вид способу формування доказової основи.

Також відповідно до позиції ККС, висловленої у постанові від 11.02.2020 у справі №761/33311/15-к, даючи оцінку допустимості доказу, суд має проаналізувати критерії допустимості таких доказів як-от: законність джерела; законність способу отримання; процесуальне оформлення перебігу й результатів слідчої дії.

В іншій постанові ККС від 7.06.2018 у справі №718/1497/16-к ідеться про те, що кримінальний процесуальний закон не дає вичерпного переліку підстав, за наявності яких докази мають визнаватися недопустимими. Натомість надає суду право вирішувати питання їх допустимості чи недопустимості в порядку, визначеному ст.89 Кримінального процесуального кодексу.

Загальні ж положення про недопустимість доказів, за словами лектора, хоч і містять

загальні фрази, проте мають важливе практичне значення. Зокрема, КПК не містить положення про те, що будь-яке процесуальне порушення, допущене при збиранні доказів, тягне безумовне визнання їх недопустимими (як протилежність до визначення доказів допустимими). Утім, передбачено, що недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією, законами та міжнародними, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок порушення таких прав (ч.1 ст.87 КПК). Утім, суд має обґрунтувати випадки істотного порушення прав і свобод людини, які тягнуть за собою визнання доказу недопустимим.

Як зазначила суддя, ЄДРСР містить велику кількість рішень про визнання доказів недопустимими, аби означені твердження знайшли належну ілюстрацію у вигляді практики.

Також не завжди похідний доказ є недопустимим через визнання недопустимим первісного доказу. У контексті цього В.Бучківська загадала застосування доктрини «плодів отруйного дерева». Адже, виходячи зі змісту постанови ВС від 26.12.2019 у справі №243/10386/17, у разі визнання первинного доказу недопустимими, дослідження похідних від нього з урахуванням принципу «плодів отруйного дерева» є недоцільним.

Утім, сама суддя зізналася, що виправдувальні вироки писати набагато складніше, ніж обвинувальні. У практиці В.Бучківської була справа, в якій людина провела 10 років за ґратами через тривале кримінальне провадження. Але, як дослідив суд, те

провадження не містило жодного належного доказу. У результаті було складено виправдувальний вирок на 50 стор.

Тож, як свідчить одне з правил оцінки доказів, жоден доказ не має наперед установленої сили. Саме тому від позиції захисту залежить те, наскільки вдало будуть використані інструменти для визнання того чи іншого доказу недопустимим.