Новини
Останні події, новини зі світу юриспруденції,
інформаційні статті
14.09.2019
АВТОР: BARRISTERS

Партнер, адвокат АО «Barristers» Денис Пономаренко виступив на семінарі «Професійно-етичній питання адвокатської діяльності» з доповідю на тему: «Повідомлення про підозру та арешт майна: оцінка доказів та вмотивованість рішень слідчих суддів» 

14 вересня 2019 року в Одеському апеляційному суді пройшов семінар з підвищення кваліфікації для адвокатів на тему «Професійно-етичній питання адвокатської діяльності».

Партнер, адвокат АО «Barristers» Денис Пономаренко виступ з докладом на тему «Повідомлення про підозру та арешт майна: оцінка доказів та вмотивованість рішень слідчих суддів».

Повідомлення про підозру та арешт майна: оцінка доказів та вмотивованість рішень слідчих суддів

Звернутися до цієї теми мене спонукала спірна позиція окремих слідчих суддів про те, що «вирішення питання допустимості доказів належить до виключної компетенції суду під час судового розгляду». Як правило, у судовій практиці у більшості випадків вказується, що оцінку доказів слідчі судді здійснювати не можуть, оскільки оцінювати докази слід  здійснювати при винесенні вироку.

Наведемо деякі рішення, де викладається така позиція.

В ухвалі слідчого судді Київського районного суду м. Одеси від 15.02.2018 року (справа №520/1784/18) слідчий суддя зазначив, що згідно чинного Кримінального процесуального кодексу України, слідчий суддя не є суддею в буквальному розумінні, а тому слідчий суддя не вправі вирішувати питання, які повинен вирішувати суд під час розгляду кримінального провадження по суті, зокрема, й в частині визнання доказів недопустимими.

В ухвалі слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 30.06.2015 року (справа №757/20659/15-к), зазначено, що за загальним правилом, встановленим ч. 1 ст. 89 КПК України, суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення, і слідчий суддя на стадії досудового розслідування не уповноважений вирішувати такого роду питання шляхом розгляду скарги сторони кримінального провадження, поданої в порядку ст. 303 КПК України.

В ухвалі слідчого судді Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11.01.2018 року (справа №201/151/18) слідчий суддя щодо визнання доказів недопустимими роз’яснив захисникам, що ч. 1 ст. 89 КПК України встановлено порядок визнання доказів недопустимим, і наразі це є передчасним. Під час розгляду клопотання про обрання запобіжного заходу перш за все необхідно встановити наявність ризиків та обґрунтованість підозри.

В ухвалі апеляційного суду Одеської області від 21.12.2017 року (провадження №11-сс/785/2068/17), щодо визнання доказів недопустимими, колегія суддів констатувала, що якщо буквально тлумачити ст. 89 КПК України, в якій йдеться про «суд», але жодного слова немає про «слідчого суддю», то можна зробити висновок, про те, що слідчий суддя, який приймає рішення на стадії досудового розслідування, не наділений повноваженнями щодо визнання доказів недопустимими і це питання повинно вирішуватися судом під час судового розгляду кримінального провадження по суті пред’явленого обвинувачення, оскільки питання допустимості відносно поданих учасниками кримінального провадження доказів, без здійснення їх перевірки і співставлення з іншими доказами, можливо тільки під час судового розгляду або навіть у нарадчій кімнаті при вирішенні справи по суті та ухваленні рішення (винесенні вироку).

То чи має слідчий суддя повноваження з оцінки доказів, зокрема їх допустимості, належності, достовірності та достатності (в їх сукупності), чи ні?

Властивості рішень слідчого судді (законність, вмотивованість і обґрунтованість)

Судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим (ч. 1 ст. 370 КПК України).

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об’єктивно з’ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 КПК України (ч. 3 ст. 370 КПК України).

На практиці доволі поширеною підставою для відмови у задоволенні скарг на скасування повідомлення про підозру є позиція слідчих суддів про те, що оцінка доказів не входить до їх компетенції, оскільки нібито на даному етапі провадження слідчий суддя не вправі вирішувати ті питання, які повинен вирішувати суд під час розгляду кримінального провадження по суті, зокрема, оцінювати докази з точки зору їх достатності та допустимості для визнання особи винуватою чи невинуватою у вчиненні кримінальних правопорушень.

З цього приводу можна навести кілька прикладів з ухвал: Так, в ухвалах Вінницького апеляційного суду слідчі судді зазначають: «доводи захисника про те, що в діях ОСОБА_2 відсутній склад злочину, його наявність не доведена стороною обвинувачення, оскільки не встановлено умисел ОСОБА_2 на пособництво у шахрайстві та корисливий мотив на придбання права на майно, яке належить ПП «Фірма Яско» та земельної ділянки, на якій знаходиться дане майно, суд не приймає до уваги, оскільки на даному етапі кримінального провадження не допускається вирішення тих питань, які повинен вирішувати суд під час розгляду справи по суті, а саме, питань, пов’язаних з оцінкою доказів з точки зору їх допустимості, належності та достатності для визнання особи винною чи не винною у вчиненні злочину»[1].

«Доводи апеляційної скарги захисника підозрюваного ОСОБА_3 адвоката ОСОБА_2 стосовно невідповідності повідомлення про підозру критеріям «обґрунтованої підозри» є безпідставними, оскільки, на думку апеляційного суду, повідомлення про підозру ОСОБА_3 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.ч.2,3 ст.27, ч.5 ст. 191 ч.1 ст. 333 КК України, відповідає вимогам ст. 277 КПК України. При цьому, слід зауважити, що слідчий суддя на етапі досудового розслідування не вправі вирішувати ті питання, які повинен вирішувати суд під час розгляду кримінального провадження по суті, зокрема, оцінювати докази з точки зору їх достатності і допустимості для визнання особи винною чи не винною у вчиненні злочину, та за якою нормою Кримінального закону ця особа підлягає відповідальності, оскільки належна оцінка представлених у справі доказів буде здійснена в межах судового провадження»[2].

Більш того, навіть «порушення порядку проведення обшуку не є підставою для скасування підозри”, при чому “Суд зауважує, що питання про недопустимість доказів вирішується під час судового розгляду».[3]

Аналогічна позиція слідчих суддів апеляційного суду Дніпропетровської області, де «аналізуючи доводи сторони захисту про відсутність доказів вчинення ОСОБА_2 інкримінованих злочинів за пред’явленою підозрою суд вважає їх необгрунтованими, оскільки наголошує, що на стадії розгляду скарг слідчим суддею не може надаватися оцінка допустимості та належності доказів, оскільки триває досудове розслідування, а відповідно до ст.ст. 89, 94 КПК України, оцінка допустимості та належності доказів буде надана судом першої інстанції при розгляді кримінального провадження по суті»[4].

Ще одним прикладом з практики слугує ухвала Одеського апеляційного суду, так «доводи сторони захисту про те, що ОСОБА_5 не є службовою особою, яка займає відповідальне становище на даному етапі досудового розслідування не можуть бути підставою для скасування повідомлення ОСОБА_5 про підозру, оскільки вказаним обставинам має бути надана правова оцінка під час розгляду кримінального провадження по суті обвинувачення.

Доводи про те, що прокуратура Одеської області не уповноважена здійснювати досудове розслідування у вказаному кримінальному провадженні є підставою для визнання доказів недопустимими, проте перевірка вказаних доводів також має бути здійсненна під час судового розгляду кримінального провадження в суді першої інстанції»[5].

Тобто виходячи з цього, незалежно від того чи було вказано стороною захисту про недопустимість доказів, які обґрунтовують підозру,  чи ні, це не є підставою для скасування повідомлення про підозру.

При чому підсумовуючи викладене в ухвалі зазначено, що «Під час апеляційного розгляду апеляційним судом не встановлено жодних підстав для визнання доказів, які обґрунтовують підозру ОСОБА_5, недопустимими, в контексті положень ч.4 ст.87 КПК України, тобто, які були отримані органом досудового розслідування внаслідок істотного порушення прав і свобод людини», незважаючи на те, що такі підстави були встановлені і апеляційний суд сам вказав про недопустимість доказів, проте із  позиції апеляційного суду, це не може слугувати підставою для скасування повідомлення про підозру.

Аналогічне обґрунтування зазначено і в Ухвалі Одеського апеляційного суду від 21.03.2019 р., номер провадження: 11-сс/813/474/19, номер справи місцевого суду: 520/1876/19 1-кс/520/1393/19 (головуючий суддя Толкаченко О.О., судді: Копіци О.В., Потаніна О.О.):  «апеляційний суд зазначає, що у даному випадку вирішується питання про обґрунтованість підозри, тому суд не може давати оцінку допустимості та належності доказів, оскільки триває досудове розслідування, під час якого слідчим проводяться слідчі (розшукові) дії спрямовані на виявлення та документування доказів причетності особи до вчиненого злочину, а відповідно до ст. ст. 89, 94 КПК України, оцінка допустимості та належності доказів, буде надана судом 1-ої інстанції при розгляді кримінального провадження по суті», а тому також відмовлено у задоволенні скарги захисника на повідомлення про підозру[6].

Ця позиція суперечить прямим вимогам КПК України:

  • статті 94 КПК України: слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення;
  • статті 84 КПК України: доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню;
  • статті 132 КПК України: застосування заходів забезпечення кримінального провадження не допускається, якщо слідчий, прокурор не доведе, що: 1) існує обґрунтована підозра щодо вчинення кримінального правопорушення такого ступеня тяжкості, що може бути підставою для застосування заходів забезпечення кримінального провадження; 2) потреби досудового розслідування виправдовують такий ступінь втручання у права і свободи особи, про який ідеться в клопотанні слідчого, прокурора; 3) може бути виконане завдання, для виконання якого слідчий, прокурор звертається із клопотанням. Під час розгляду питання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження сторони кримінального провадження повинні подати слідчому судді або суду докази обставин, на які вони посилаються.
  • статті 194: під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя, суд зобов’язаний встановити, чи доводять надані сторонами кримінального провадження докази обставини, які свідчать про: 1) наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення; 2) наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків, передбачених статтею 177 цього Кодексу, і на які вказує слідчий, прокурор; 3) недостатність застосування більш м’яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні.
  • Відмітимо, що така позиція про неможливість оцінки слідчим суддею доказів заперечується і у ряді наукових досліджень, зокрема, І.В. Гловюк, Т.В. Лукашкіної, М.М. Стоянова, В.А. Завтура та ін.

Більше того, ще у 2013 р. у Інформаційному листі Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ “Про деякі питання порядку застосування запобіжних заходів під час досудового розслідування та судового провадження відповідно до Кримінального процесуального кодексу України” було звернено увагу суддів на те, що вирішуючи питання про застосування, продовження, зміну або скасування запобіжного заходу при розгляді відповідних клопотань, слідчий суддя щоразу зобов’язаний: перевіряти наявність підстав і мети застосування запобіжного заходу у кримінальному провадженні, встановлювати обґрунтованість таких підстав з огляду на фактичні дані, установлені конкретні обставини кримінального провадження. Це ще раз підтверджує тезу про обов’язок слідчих суддів оцінювати докази.

Відповідні питання виникають і при розгляді клопотань про арешт майна, про застосування запобіжних заходів, а також при розгляді скарг на повідомлення про підозру.

Обґрунтованість підозри як загальна умова застосування заходів забезпечення кримінального провадження

Однією з загальних умов (правил) застосування будь-якого заходу забезпечення кримінального провадження (у т.ч. арешт майна) є доведення слідчим, прокурором, що «існує обґрунтована підозра щодо вчинення кримінального правопорушення такого ступеня тяжкості, що може бути підставою для застосування заходів забезпечення кримінального провадження» (п. 1 ч. 3 ст. 132 КПК України).

Обґрунтованість підозри містить у собі два аспекти. Перший стосується питання права: підозра має стосуватися правопорушення, передбаченого законом. Другий – питання факту: мають бути доведені обставини, які за розумного та неупередженого тлумачення викликають підозру щодо причетності певної особи до певного кримінального правопорушення. У Рішенні “Нечипорук і Йонкало проти України” (п. 175)  Європейський суд з прав людини вкотре повторив, що термін “обґрунтована підозра” означає, що   існують   факти   або   інформація,   які  можуть  переконати об’єктивного спостерігача в тому, що особа, про яку йдеться, могла вчините  правопорушення.

У наукових дослідженнях вказується, що стандарт доказування «обґрунтована підозра» вважається досягнутим, якщо фактів та інформації достатньо, аби переконати об’єктивного спостерігача в тому, що відповідна особа могла вчинити кримінальне правопорушення.

Обґрунтованість підозри може встановлюватися тільки щодо діяння, яке підпадає під ознаки правопорушення за законом про кримінальну відповідальність.

Обґрунтованість підозри не може встановлюватися in abstracto або ґрунтуватися на суб’єктивних припущеннях, а має підкріплюватися конкретними доказами в кримінальному провадженні.

Стандарт доказування «обґрунтована підозра» не передбачає, що уповноважені органи мають оперувати доказами, достатніми для пред’явлення обвинувачення чи ухвалення обвинувального вироку, що пов’язано з меншою мірою ймовірності, необхідною на ранніх етапах кримінального провадження для обмеження прав особи.

Стандарт доказування «обґрунтована підозра» має динамічний характер, тобто з плином часу така підозра в учиненні кримінального правопорушення не може бути самостійною підставою для продовжування обмеження прав особи, мають бути наведені відповідні й достатні підстави (ризики), підкріплені доказами.

Навіть при прийнятті першого рішення про застосування стосовно особи запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою національні суди мають навести докази існування обґрунтованої підозри та відповідних ризиків кумулятивно[7].

Щодо оцінки доказів при арешті майна

При вирішенні питання про арешт майна слідчий суддя  повинен враховувати наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення або суспільно небезпечного діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (якщо арешт майна накладається з метою конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи або відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.

У випадках, пов’язаних з арештом речових доказів, є випадки формального підходу, коли слідчі судді не аналізують, чи мають певні об’єкти ознаки речових доказів, а грунтують своє рішення про відмову у арешті майна на відсутності постанови слідчого, прокурора про визнання певних матеріальних об’єктів речовими доказами. Хоча КПК України і прямо не передбачає обов’язок слідчого, прокурора приймати таку постанову, а її відсутність не встановлює жодних юридичних наслідків.

Практика відмови в арешті майна за відсутності постанови про визнання речовим доказом

Приклад з ухвали: «У зв’язку з викладеним слідчий суддя, не вбачаючи передумов для накладення арешту, вважала б за доцільне порекомендувати слідчому за наявності обґрунтованих підстав визначити статус цієї речі як речового доказу в кримінальному провадженні і з метою його збереження в інтересах ефективного розслідування визначити в силу ст. 100 КПК України належне місце для зберігання»[8]. Дуже широко це було мотивовано в ухвалі наступним чином: «слідчий суддя вважає, що висновок органу досудового розслідування щодо відповідності майна тим чи іншим ознакам ст. 98 КПК України може бути зроблений лише в тексті постанови, яка має відповідати вимогам ч. 5 ст. 110 КПК України, зокрема містити мотиви прийнятого рішення. Відсутність постанови про визнання майна речовим доказом, як окремого процесуального документа, який фіксує висновок слідчого про набуття майном статусу речового доказу та мотиви з яких він дійшов такої думки, позбавляє слідчого суддю можливості провести аналіз та зробити висновок про відповідність цього майна положенням ст. 98 КПК України та наявність чи відсутність підстав для арешту майна саме з метою його збереження як речового доказу, оскільки слідчий суддя не наділений правом самостійного визначення підстав, передбачених ст. 98 КПК України та має здійснювати контроль правильності прийнятого слідчим рішення. Враховуючи вказане, а також ту обставину, що слідчому судді не надано слідчим постанови про визнання майна речовим доказом, що свідчить про відсутність підстав для накладення арешту саме з метою забезпечення збереження речового доказу, оскільки без відповідної постанови, майно не може набути статусу речового доказу, а іншої мети клопотання слідчого не містить, оскільки у ньому не зазначено будь-яких відомостей про те, чи повідомлялося будь-яким особам у цьому провадженні про підозру, або чи заявлений у ньому цивільний позов»[9].

Ще один приклад: «слідчий, прокурор, який вважає за потрібне звернутись до слідчого судді з клопотанням про арешт майна з метою забезпечити збереження його як речового доказу, першочергово мав би визнати майно, на яке він просить накласти арешт, речовим доказом у кримінальному провадженні шляхом винесення про це постанови, в якій зазначити підстави для визнання майна речовим доказом, з огляду на положення ст. 98 КПК України, проте таких дій вчинено не було, з огляду на відсутність у доданих до клопотання матеріалах постанови про визнання майна речовим доказом[10]

В ухвалі зазначалося, що у клопотанні про арешт майна просить накласти арешт на паспорт громадянина України на ім’я ОСОБА_1 для встановлення її особи та зазначає наступну підставу: з метою забезпечення збереження речових доказів, однак паспорт не було визнано речовим доказом в порядку КПК України, а тому останній не може бути арештований як речовий доказ[11]. Зверталася увага і на те, що слідчим не доведено в клопотанні відповідність критеріям, передбаченим ст. 170 ч. 2 п. 1 КПК України, майна, а саме, яке доказове значення воно має для кримінального провадження. Під час розгляду клопотання не зрозуміло на підставі яких слідчих (розшукових) дій слідчий дійшов висновку, що вилучене під час огляду майно є речовим доказом. Постанова про визнання речовими доказами в матеріалах доданих до клопотання відсутня[12].

Застосування запобіжних заходів

Підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків. Слідчий, прокурор не мають права ініціювати застосування запобіжного заходу без наявності для цього підстав, передбачених цим Кодексом. Тобто, обґрунтованість підозри у аспекті факту та у аспекті права, як і ризики, мають бути доведені слідчому судді, і ступінь її доведеності має бути відображена в ухвалі. Інакше рішення слідчого судді матиме ознаки свавільного. Це повністю корелюється із позицією ЄСПЛ по ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод: поняття «свавілля» у статті 5 § 1 має більш широке значення, аніж просто недотримання національного законодавства, так що позбавлення волі може бути законним з точки зору внутрішнього права, але все ж свавільним в розумінні Конвенції, порушуючи тим самим її положення (Creangă v. Romania (Креанге проти Румунії), § 84; A. and Others v. the United Kingdom (А. та інші проти Сполученого Королівства) [ВП], § 164; Saadi v. the United Kingdom (Сааді проти Сполученого Королівства) [ВП], §§ 68-74). Термін тримання під вартою, в принципі, є «законним», якщо він базується на постанові суду. Відсутність або недостатність обґрунтування в постановах про тримання під вартою є одним з елементів, який враховується Судом при оцінці законності тримання під вартою згідно зі статтею 5 § 1. Таким чином, відсутність будь-яких підстав у рішеннях судових органів, які санкціонують тримання під вартою протягом тривалого періоду часу, може бути несумісним з принципом захисту від свавілля, закріпленим у статті 5 § 1 (Stašaitis v. Lithuania (Сташайтіс проти Литви), §§ 66-67). Так само, надто коротке рішення, у якому відсутні посилання на будь-які правові положення, що дозволяли б тримання під вартою, не може забезпечити достатнього захисту від свавілля (Khudoyorov v. Russia (Худойоров проти Росії), § 157).

Діяльність слідчих суддів має мати характер фільтру, який би шляхом оперативного вирішення питання про недопустимість доказів призводив до неможливості скерування до суду кримінальних проваджень, які не мають судової перспективи у силу очевидної недопустимості доказів, на яких ґрунтується підозра.

Оскарження повідомлення про підозру

Оскарження повідомлення про підозру в Україні на нормативному рівні діє вже більше року. Без сумніву, це важливий інструмент здійснення захисту у кримінальному провадженні, адже у разі скасування повідомлення про підозру особа втрачає статус підозрюваного, до неї не можуть бути застосовані запобіжні заходи, неможливе застосування заочного досудового розслідування, можна у певних випадках ставити питання стосовно непродовжених строків досудового розслідування, а залежно від підстав скасування  ще й про допустимість доказів, якими обґрунтовується підозра. Проте, він має певні складнощі у реалізації, пов’язані із тим, що, по-перше, предмет судового дослідження під час розгляду такої скарги у КПК України не визначений, а тому у судовій практиці не завжди тлумачиться однаково; є випадки посилань і на те, що обґрунтованість підозри вже перевірялася, якщо стосовно підозрюваного застосовано запобіжний захід; є випадки, коли слідчі судді відмовляються аналізувати обґрунтованість підозри.  Тому у цілому право оскарження повідомлення про підозру є дієвим, проте, цей механізм потребує вдосконалення.

При розгляді скарги на повідомлення про підозру у судовій практиці можна виділити два напрямки:

  • оцінку слідчим суддею обґрунтованості підозри та форми та змісту документу – повідомлення про підозру, а також порядку повідомлення про підозру;
  • оцінку слідчим суддею лише форми та змісту документу – повідомлення про підозру, а також порядку повідомлення про підозру.

Більш поширеним є якраз другий підхід.

Проте, КПК України не містить обмежень стосовно меж розгляду слідчим суддею скарги на повідомлення про підозру. А отже, при розгляді та вирішенні слідчим суддею скарг на повідомлення про підозру мають обов’язково вирішуватися як питання права, так і питання факту, адже це відповідає суті оскарження повідомлення про підозру як недопущення притягнення до кримінальної відповідальності невинуватої особи.

А, враховуючи положення ст. 94 КПК України, яка має загальний характер стосовно усіх ухвал слідчого судді, слідчий суддя має розглядати питання доведеності обґрунтованості підозри, і оцінюватися мають і докази обвинувачення, і докази захисту.

Саме такий підхід і стосовно мотивування застосування заходів забезпечення кримінального провадження, і стосовно скарг на повідомлення про підозру сприятиме ненаправленню до суду справ, які завідомо не мають судової перспективи.

[1] http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80114612

[2] http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/81585019

[3] http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/81585056

[4] http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/77144517

[5] http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/79510008

[6] http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80805947

[7] https://zib.com.ua/ua/print/136819-yak_minimum_5_kriteriiv_obruntovanosti_pidozri_mae_vrahovuva.html

[8] http://reyestr.court.gov.ua/Review/77506502

[9] http://reyestr.court.gov.ua/Review/75005938

[10] http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/74788926

[11] http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/65540406

[12] http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/81684604

Прикріплені файли
Джерело: BARRISTERS
1043
ВСІ НОВИНИ НАСТУПНА НОВИНА