ВС РОЗ’ЯСНИВ, ЩО ОХОПЛЮЄ ПОНЯТТЯ СУДОВОЇ ДИСКРЕЦІЇ (СУДОВОГО РОЗСУДУ) У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

Касаційний кримінальний суд ВС розглядав касаційну скаргу прокурора на ухвалу апеляційного суду у кримінальному провадженні за обвинуваченням громадянина у вчиненні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 185, ч. 1 ст. 122 КК.

Вироком суду особу засуджено за ч. 3 ст. 185 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки 6 місяців; за ч. 1 ст. 122 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки. На підставі ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим визначено покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки 6 місяців. На підставі ст. 75 КК особу звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 роки та покладено обов’язки, передбачені ст. 76 КК.

Апеляційний суд залишив вирок суду першої інстанції без зміни.

У касаційній скарзі прокурор посилався на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого, Прокурор зазначав, що положення ст. 75 КК застосовано судом неправильно, що призвело до м’якості призначеного покарання.

З доводів касаційної скарги ККС ВС дійшов висновку, що прокурор фактично порушує питання про недотримання судом визначених законом вимог, що стосуються призначення покарання і пов’язані із суддівським розсудом (дискреційними повноваженнями).

Суд роз’яснив, що поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов’язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, та інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.

Також ККС ВС зазначив, що підставами для судового розсуду при призначенні покарання виступають: кримінально-правові, відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб’єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом’якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК), визначенні «інших обставин справи», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування ст. 75 КК тощо; індивідуалізація покарання – конкретизація виду і розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб’єкта.

Суд звернув увагу, що дискреційні повноваження суду визнаються і ЄСПЛ (зокрема, справа «Довженко проти України»), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.

ККС ВС визнав обґрунтованим висновок суду про можливість виправлення особи без ізоляції від суспільства та можливість звільнення його від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 роки, з огляду на обставини, що пом’якшують покарання засудженого – щире каяття та сприяння слідству, незначну вартість викраденого майна, відсутність жодних претензій до засудженого з боку потерпілих, а також другорядну роль кари як мети покарання.

Колегія суддів визнала таке покарання співмірним протиправному діянню, необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження нових злочинів і таким, що не може вважатися явно несправедливим внаслідок м’якості чи недостатнім для досягнення мети покарання. (постанова від 01.02.2018 у справі№ 634/609/15-к).