Новини
Останні події, новини зі світу юриспруденції,
інформаційні статті
10.09.2019
АВТОР: Закон і Бізнес

ВС указал, когда наступает солидарная ответственность поручителей

Общее рассмотрение исковых требований кредитора к должнику и нескольким поручителям не создает солидарной обязанности для последних. Такое заключение сделал ВС в постановлении №1519/2-3165/11, текст которого печатает «Закон и Бизнес».

Верховний Суд

Іменем України

Постанова

3 липня 2019 року 

м.Київ 

№1519/2-3165/11

Велика палата Верховного Суду у складі

судді-доповідача — ГУДИМИ Д.А.,
суддів: АНЦУПОВОЇ Т.О., БАКУЛІНОЇ С.В., БРИТАНЧУКА В.В., ВЛАСОВА Ю.Л., ГРИЦІВА М.І., ДАНІШЕВСЬКОЇ В.І., ЄЛЕНІНОЇ Ж.М., ЗОЛОТНІКОВА О.С., КІБЕНКО О.Р., КНЯЗЄВА В.С., ЛОБОЙКА Л.М., ЛЯЩЕНКО Н.П., ПРОКОПЕНКА О.Б., РОГАЧ Л.І., СИТНІК О.М., ТКАЧУКА О.С., УРКЕВИЧА В.Ю., ЯНОВСЬКОЇ О.Г. —

розглянула справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «УкрФінанс Груп» як правонаступника Публічного акціонерного товариства «Марфін Банк» до Особи 1, Особи 2, Товариства з обмеженою відповідальністю «Злато-Л» про стягнення боргу за касаційною скаргою позивача на заочне рішення Малиновського районного суду м.Одеси від 30 серпня 2011 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 1 лютого 2017 року.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

1. У січні 2011 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути на свою користь солідарно з позичальниці та поручителів заборгованість за кредитом і процентами у сумі $457081,81, що згідно з курсом Національного банку станом на 30 грудня 2010 року становило 3638188,37 грн., а також 165453,50 грн. неустойки (штрафу та пені).

2. Позов мотивував такими обставинами :

2.1. 22 серпня 2008 року Відкрите акціонерне товариство «Морський транспортний банк», правонаступником якого є позивач, уклало з позичальницею кредитний договір №00002F12, відповідно до умов якого позичальниця отримала кредит у сумі $426380,15. З них $369900,00 — на споживчі потреби, а $56480,15— на сплату страхових платежів.

2.2. Позивач повністю виконав зобов’язання за кредитним договором.

2.3. Для забезпечення виконання кредитного договору 22 серпня 2008 року Відкрите акціонерне товариство «Морський транспортний банк» уклало з Особою 2 договір поруки №00079r12, а з ТзОВ «Злато-Л» — договір поруки №00078r12. За умовами цих договорів поручителі взяли на себе зобов’язання відповідати перед позивачем солідарно з позичальницею у тому ж обсязі, що й остання (включаючи сплату кредиту, відсотків за користування кредитом, комісій, штрафів, пені, інших платежів, відшкодування збитків).

2.4. Станом на 30 грудня 2010 року загальна заборгованість позичальниці через невиконання нею умов кредитного договору становила $57081,81 (кредит і проценти), 165 53,50 грн. (штраф і пеня).

Короткий зміст заочного рішення суду першої інстанції та відомості про його перегляд

3. 30 серпня 2011 року Малиновський районний суд м.Одеси ухвалив заочне рішення, яким позов задовольнив: стягнув солідарно з позичальниці та поручителів на користь позивача заборгованість за кредитним договором у сумі 3803641,87 грн., з яких: заборгованість за кредитом — 2931821,63 грн., заборгованість зі сплати відсотків за користування кредитом — 706366,74 грн., пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом — 41403,69 грн., пеня за несвоєчасне погашення процентів за користування кредитом — 110798,83 грн., штраф — 13250,98 грн. Резолютивна частина цього рішення викладена з урахуванням ухвали вказаного суду від 11 січня 2012 року про виправлення описки.

4. Мотивував заочне рішення так :

4.1. Оскільки позичальниця не виконала зобов’язання за кредитним договором у встановлений строк, виникла заборгованість, яка станом на 30 грудня 2010 року становила 3803641,87 грн..

4.2. Враховуючи умови кредитного договору та договору поруки, з позичальниці та поручителів на користь позивача слід стягнути солідарно вказану заборгованість.

5. 7 липня 2016 року Малиновський районний суд м.Одеси постановив ухвалу, в якій відмовив позичальниці у задоволенні клопотання про поновлення строку на подання заяви про перегляд заочного рішення, а також залишив без розгляду заяву позичальниці про перегляд заочного рішення.

6. Суд вважав, що доводи позичальниці про підроблення її підпису на повідомленні про вручення поштового відправлення, яке підтверджує вручення копії заочного рішення від 30 серпня 2011 року, є безпідставними.

7. 18 жовтня 2016 року Апеляційний суд Одеської області постановив ухвалу, якою скасував ухвалу Малиновського районного суду м.Одеси від 7 липня 2016 року та передав справу до суду першої інстанції для вирішення клопотання про поновлення строку на подання заяви про перегляд заочного рішення.

8. Мотивував ухвалу тим, що суд першої інстанції не дослідив у повному обсязі матеріали справи, не оцінив обставини щодо направлення копії заочного рішення у справі на адресу позичальниці. Тому передчасним є висновок суду про відмову у поновленні строку на подання заяви про перегляд заочного рішення та про залишення без розгляду заяви позичальниці про перегляд заочного рішення.

9. 8 грудня 2016 року Малиновський районний суд м.Одеси постановив ухвалу про залишення без задоволення заяви позичальниці про перегляд заочного рішення.

10. Суд першої інстанції зазначив, що позичальниця належно повідомлялась про час і місце розгляду справи, однак на судові засідання не з’являлась, докази поважності причин неявки на судові засідання не надавала. Тому відсутні підстави для поновлення строку на подання заяви про перегляд заочного рішення. Крім того, у заяві не вказані докази, які мають істотне значення для розгляду справи та могли би бути підставами для скасування заочного рішення.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

11. 1 лютого 2017 року Апеляційний суд Одеської області ухвалив рішення, яким скасував заочне рішення та вирішив частково задовольнити позов: стягнув солідарно з позичальниці та Особи 2 на користь позивача заборгованість за кредитним договором у сумі 3803641,87 грн., з яких: заборгованість за кредитом — 2931821,63 грн., заборгованість зі сплати відсотків за користування кредитом — 706366,74 грн., пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом — 41403,69 грн., пеня за несвоєчасне погашення процентів за користування кредитом — 110798,83 грн., штраф — 13250,98 грн.;закрив провадження за вимогою про стягнення заборгованості з ТзОВ «Злато-Л». Рішення Апеляційного суду Одеської області викладене з урахуванням ухвал цього суду від 25 травня 2017 року та від 4 серпня 2017 року про виправлення описок.

12. Мотивував рішення так:

12.1. Суд першої інстанції не звернув увагу на те, що з кожним поручителем позивач уклав окремий договір поруки, а тому поручителі не є солідарними боржниками між собою. Кожен з них несе солідарну відповідальність тільки з позичальницею. Отже, висновок суду першої інстанції про солідарне стягнення заборгованості з позичальниці та поручителів є помилковим.

12.2. Суд першої інстанції, порушуючи вимоги статті 205 Цивільного процесуального кодексу, прийняв до розгляду та розглянув вимогу позивача до ТзОВ «Злато-Л», яку має розглядати господарський суд, до юрисдикції якого належить спір між юридичними особами.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

13. 22 червня 2017 року позивач подав до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу. Просить скасувати заочне рішення Малиновського районного

суду м.Одеси від 30 серпня 2011 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 1 лютого 2017 року й ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції

14. 3 квітня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою залучив до участі у справі правонаступника позивача — ТОВ «Фінансова компанія «УкрФінанс Груп», — та передав справу на розгляд Великої палати Верховного Суду.

15. Обґрунтував передання справи на розгляд Великої палати Верховного Суду тим, що позивач оскаржує судові рішення, зокрема, з підстав порушення правил суб’єктної юрисдикції.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

(1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

16. Позивач мотивує касаційну скаргу так :

16.1. Кредит був виданий позичальниці на споживчі цілі, і позивач має право на повернення кредиту та процентів в іноземній валюті, в якій позичальниця отримала позику, що відповідає висновкам Верховного Суду України, викладеним у постановах від 21 березня 2011 року у справі №6-7цс11 та від 24 вересня 2014 року у справі №6-145цс14.

16.2. Позивач правомірно поєднав вимоги до позичальниці та поручителів в одному позові, оскільки заявлені вимоги є однорідними та нерозривно пов’язаними між собою. Тому спірні правовідносини не є господарськими.

(2) Позиції інших учасників справи

17. Позичальниця та поручителі позицію щодо касаційної скарги не висловили.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

(1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій

(1.1) Щодо юрисдикції суду

18. ЦПК у редакції, чинній на час подання позову, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).

19. Стаття 16 ЦПК  у вказаній редакції не допускала об’єднання в одне провадження вимог, які слід розглядати за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто, цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належали до юрисдикції різних судів.

20. Господарський процесуальний кодекс у редакції, чинній на час подання позову, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини другої статті 12).

21. Суд апеляційної інстанції 1 лютого 2017 року на підставі частин першої та другої статті 15 і статті 16 ЦПК, а також статті 12 ГПК у редакціях, чинних на час звернення позивача до суду, закрив провадження у справі в частині вимоги до юридичної особи-поручителя, оскільки її не можна розглядати за правилами цивільного судочинства.

22. Заявлена у цій справі вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з позичальниці та поручителів могла бути предметом розгляду як в порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК та стаття 12 ГПК у редакціях, чинних на час звернення позивача до суду, не встановлювали відповідної заборони. Проте поряд з предметним критерієм для визначення юрисдикції має враховуватися також суб’єктний критерій.

23. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач звернувся до суду у січні 2011 року з вимогами про стягнення заборгованості до фізичної особи-позичальниці, яка допустила неналежне виконання зобов’язань за кредитним договором, а також до поручителів — фізичної та юридичної осіб, — кожен з яких за умовами договорів поруки погодився розділити відповідальність із позичальницею за наслідки невиконання нею зобов’язання за кредитним договором.

24. Стаття 1 ГПК у редакції, чинній на час подання позову, обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не належали спори щодо виконання умов кредитного договору між юридичною особою-кредитором, фізичною особою-позичальницею і фізичною та юридичною особами-поручителями.

Натомість ЦПК у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, не встановлював обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб’єктного складу учасників процесу.

25. Крім того, вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині вимоги до поручителя, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства — в частині вимоги до позичальниці та іншого поручителя, які є фізичними особами, враховуючи, що поручителі несуть солідарну відповідальність з позичальницею, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об’єктивності з’ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини другої статті 160 ЦПК у зазначеній редакції, оскільки дослідження одного і того ж предмета та тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій.

26. З огляду на вказане Велика палата Верховного Суду вважає необґрунтованими висновки апеляційного суду, зроблені у рішенні від 1 лютого 2017 року, про закриття провадження у справі в частині вимоги до поручителя, який є юридичною особою.

27. Позовні вимоги до кількох відповідачів мали розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, зокрема, нерозривно пов’язані між собою або від вирішення однієї з них залежало вирішення інших. Такий розгляд не допускався, коли була відсутня спільність предмета позову.

28. Стаття 554 Цивільного кодексу встановлює, що у разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.

29. Норми права, що регулюють інститут поруки, не передбачають солідарної відповідальності поручителів між собою за різними договорами поруки, якщо цими договорами не передбачено іншого.

30. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач уклав окремі договори поруки з фізичною та юридичною особами-поручителями.

31. Суд апеляційної інстанцій вказав, що ці договори не передбачають солідарної відповідальності поручителів між собою. А тому вказані особи не несуть солідарної відповідальності перед позивачем.

32. Відповідальність кожного з поручителів перед позивачем є солідарною разом з позичальницею як з боржником за основним зобов’язанням. Вказане випливає з пунктів 1.4 договорів поруки, які дослідили суди першої й апеляційної інстанцій.

33. Відповідно до частини першої статті 543 ЦК у разі солідарного обов’язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов’язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.

34. Відтак, з огляду на солідарний обов’язок перед кредитором позичальниці (боржника за основним зобов’язанням) з кожним із поручителів кредитор має право вибору звернення з вимогою до них разом чи до будь-кого з них окремо.

35. У цій справі позивач заявив однакову вимогу до кожного з відповідачів про стягнення заборгованості за одним кредитним договором солідарно з позичальниці та поручителів.

36. Право особи заявити однорідні позовні вимоги до кількох відповідачів передбачена у процесуальному законі незалежно від того, чи існує між цими відповідачами солідарне зобов’язання. Спільний розгляд позовних вимог кредитора до боржника за основним зобов’язанням і кількох поручителів не створює солідарного обов’язку для останніх.

37. Позовні вимоги у цій справі є однорідними та нерозривно пов’язаними з обов’язком належного виконання основного зобов’язання за кредитним договором. Тому ефективний судовий захист прав та інтересів позивача буде можливим за умови розгляду цього спору в межах однієї справи одним судом. Такий розгляд вплине, зокрема, і на ефективність виконання відповідного рішення суду із забезпеченням прав усіх учасників відповідних правовідносин.

38. Отже, цей спір слід в цілому розглядати за правилами цивільного судочинства.

39. Аналогічні висновки Велика палата Верховного Суду сформулювала, зокрема, у постановах від 13 березня 2018 року у справі №415/2542/15-ц (пункти 54—64), від 27 червня 2018 року у справі №534/1898/14-ц (пункти 23—39), від 19 червня 2019 року у справі №523/8249/14-ц (пункти 24—45).

(1.2) Щодо суті спору

40. Зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов’язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку (частина перша статті 509 ЦК).

41. Відповідно до частини першої статті 526 ЦК зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

42. Боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок, а кредитор — прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов’язання чи звичаїв ділового обороту (частина перша статті 527 ЦК).

43. Договір є обов’язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК).

44. Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

45. Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором (частина перша статті 1048 ЦК).

46. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач свої зобов’язання за кредитним договором виконав і надав позичальниці кредит у розмірі $426380,15 під 12,9% річних у валюті отриманого кредиту, а позичальниця належно умови кредитного договору не виконувала, внаслідок чого утворилася заборгованість.

47. Позивач у касаційній скарзі звертає увагу на те, що він має право на повернення кредиту та процентів в іноземній валюті. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у позовній заяві була вимога про стягнення $368 337,81 заборгованості за кредитом, $88744 заборгованості зі сплати процентів, 152202,52 грн. пені та 13250,98 грн. штрафу. Проте суди першої й апеляційної інстанцій, задовольняючи вимоги позивача, дійшли висновку про стягнення заборгованості за кредитом та заборгованості зі сплати процентів у національній валюті.

48. Відповідно до статті 524 ЦК зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України — гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті.

49. Грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (частини перша та друга статті 533 ЦК).

50. Велика палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що прямої заборони на виконання грошового зобов’язання в іноземній валюті, в якій воно виражене у договорі, у чинному законодавстві немає (постанова від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). Тому обґрунтованим є довід касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про стягнення поточної заборгованості та заборгованості за процентами не у валюті кредитного договору.

51. Отже, не оцінивши доводи позовної заяви щодо стягнення поточної заборгованості та заборгованості за процентами за кредитним договором в іноземній валюті та не перевіривши в повному обсязі розрахунок заборгованості, суди попередніх інстанцій порушили норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

52. Суд касаційної інстанції не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права (частина третя статті 400 ЦПК). Неправильним застосуванням норм матеріального права є, зокрема, незастосування закону, який підлягав застосуванню.

53. Одним із видів забезпечення виконання зобов’язання є порука (частина перша статті 546 ЦК). За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником (частина перша статті 553 ЦК). Правові наслідки порушення зобов’язання, забезпеченого порукою, визначені у статті 554 цього кодексу.

54. Порука припиняється після закінчення строку, встановленого у договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов’язання не встановлений або встановлений моментом пред’явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред’явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки (частина четверта статті 559 ЦК у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

55. Згідно з пунктами 4.6 договорів поруки останні набрали чинності з моменту їх підписання сторонами та діють до повного припинення всіх зобов’язань за кредитним договором чи договорів поруки.

56. Суди встановили, що позивач пред’явив письмові вимоги до поручителів, які вони отримали 26 жовтня 2010 року, а до суду звернувся 14 січня 2011 року.

57. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК). Натомість, календарна дата або вказівка на подію, яка має неминуче настати, є терміном (частина друга статті 252 ЦК).

58. Отже, умови договорів поруки про їхню дію до повного припинення всіх зобов’язань за основним договором або до припинення всіх зобов’язань поручителя за договором поруки, тобто до настання першої з цих подій, не встановлюють строк припинення поруки у розумінні статті 251 ЦК. Тому має застосовуватися припис частини четвертої статті 559 цього кодексу у редакції, чинній час виникнення спірних правовідносин, про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явив вимоги до поручителя (висновок Верховного Суду України, викладений, зокрема, у постановах від 24 вересня 2014 року у справі №6-106цс14, від 20 квітня 2016 року у справі №6-2662цс15, від 22 червня 2016 року у справі №6-368цс16, від 29 червня 2016 року у справі №6-272цс16, від 29 березня 2017 року у справі №6-3087цс16, від 14 червня 2017 року у справі №644/6558/15-ц, а також висновок Великої палати Верховного Суду, викладений у пункті 60 постанови від 22 серпня 2018 року у справі №2-1169/11).

59. Строк, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК, є преклюзивним, тобто його закінчення є підставою для припинення поруки, а отже, і для відмови кредиторові у позові. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. З огляду на вказане, враховуючи зумовлене цим припинення права кредитора вимагати у поручителя виконання забезпеченого порукою зобов’язання, застосоване у другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК словосполучення «пред’явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред’явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Це твердження не позбавляє кредитора можливості пред’явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду лише протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання (висновок Верховного Суду України, викладений, зокрема, у постанові від 20 квітня 2016 року у справі №6-2662цс15).

60. У пункті 1.1 кредитного договору передбачений термін повернення кредиту, а також обов’язок з погашення кредиту шляхом виконання окремих зобов’язань з внесення щомісячних платежів за цим договором згідно з відповідним графіком.

61. Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов’язання згідно з частиною третьою статті 254 ЦК спливає у відповідне число останнього місяця строку.

62. Отже, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, строк пред’явлення кредитором вимог до поручителів про повернення заборгованості за платежами, які позичальниця була зобов’язана згідно з умовами кредитного договору вносити періодично, має обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

63. Тому за змістом частини четвертої статті 559 ЦК у зазначеній редакції порука за кожним із зобов’язань, визначених періодичними платежами, припиняється після шести місяців з моменту спливу строку погашення кожного чергового платежу. Пред’явлення кредитором вимоги до поручителя більш ніж через 6 місяців після настання строку виконання частини основного зобов’язання, визначеної періодичним платежем, є підставою для відмови у задоволенні такої вимоги через припинення поруки за відповідною частиною основного зобов’язання (див. пункт 84 постанови ВП ВC від 19 червня 2019 року у справі №523/8249/14-ц).

64. Натомість суди вважали, що внаслідок неналежного виконання позичальницею умов кредитного договору, а саме через недодержання графіку повернення кредиту та процентів за кредитом, поручителі мають нести відповідальність перед позивачем за виконання всіх прострочених частин основного зобов’язання, визначених періодичними платежами. Питання про те, чи сплив щодо частини таких платежів строк, який визначений частиною четвертою статті 559 ЦК у вказаній редакції і який застосовується незалежно від доводів сторін, суди попередніх інстанцій на підставі наявних у справі доказів не дослідили.

(2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

(2.1) Щодо суті касаційної скарги

<…> 68. З огляду на те, що суд апеляційної інстанції помилково закрив провадження у цій справі в частині вимоги до юридичної особи-поручителя, суди першої й апеляційної інстанцій не перевірили розрахунок заборгованості та не надали оцінку доводам позивача щодо права на стягнення в іноземній валюті заборгованості за кредитом і заборгованості за процентами, касаційна скарга є частково обґрунтованою.

69. Тому заочне рішення Малиновського районного суду м.Одеси від 30 серпня 2011 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 1 лютого 2017 року слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

70. Під час нового розгляду справи суд першої інстанції повинен всебічно, повно, об’єктивно та безпосередньо дослідити наявні у справі докази, виконати вказівки, що містяться у цій постанові, врахувавши, зокрема, висновки ВП ВC щодо нарахування та стягнення пені у національній валюті України, якщо основне зобов’язання виражене в іноземній валюті (постанова від 20 березня 2019 року у справі №761/26293/16-ц), щодо відсутності у кредитодавця права нараховувати передбачені договором проценти за кредитом після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред’явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК (постанова від 28 березня 2018 року у справі №444/9519/12).

(2.2) Щодо судових витрат

71. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв’язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, мають бути розподілені за результатами розгляду спору.

Керуючись статтею 400, пунктом 2 частини першої статті 409, статтями 411416417418419 ЦПК, ВП ВС

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу ТОВ «Фінансова компанія «УкрФінанс Груп» як правонаступника ПАТ «Марфін Банк» задовольнити частково.

2. Заочне рішення Малиновського районного суду м.Одеси від 30 серпня 2011 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 1 лютого 2017 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Джерело: Закон і Бізнес
137
ВСІ НОВИНИ НАСТУПНА НОВИНА