Новини
Останні події, новини зі світу юриспруденції,
інформаційні статті
27.04.2021
АВТОР: Судебно-юридическая газета

Виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган: позиція ВС

Відповідальність за невиконання державним органом зобов’язання, присудженого за рішенням суду: КГС ВС зазначив аспекти.

Застосування позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу. Компенсація за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу нараховується центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів.

Про це зазначив Верховний Суд у складі суддів Об’єднаної палати Касаційного господарського суду при розгляді справи №  910/17317/17.

Суди встановили, що спір виник у зв’язку з невиконанням протягом більш як п’ятнадцять років судового рішення, постановленого на користь Позивача, про стягнення заборгованості з Відповідача – державного органу.

Щодо розмежування відповідальності за невиконання рішення суду та відповідальності за невиконання державним органом зобов’язання, присудженого за рішенням суду

Вимоги Позивача ґрунтуються на стверджуваному ним праві на отримання виплат, передбачених статтею 214 ЦК УРСР, частиною другою статті 625 ЦК   України, а також пені відповідно до статті 14 Закону України «Про державний матеріальний резерв».

Водночас Суд зазначає, що правовідносини внаслідок невиконання державним органом зобов’язання, присудженого за рішенням суду, та правовідносини внаслідок невиконання цього рішення суду мають відмінності у правовому регулюванні.

Відповідно до частини другої статті 18 ГПК України невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України «Про виконавче провадження», та особливості їх виконання встановлені Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» (далі – Закон про гарантії) (частина перша статті 1 цього Закону).

Виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень – за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Компенсація за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу нараховується центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів.

Таким чином Закон про гарантії врегулював правовідносини внаслідок невиконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, шляхом визначення порядку та умов виплати компенсації, передбаченої диспозицією статті 5 Закону про гарантії.

Що стосується наслідків прострочення виконання боржником (який належить до суб’єктів, визначених частиною першою статті 2 Закону про гарантії) грошового зобов’язання, присудженого за судовим рішенням, то Суд зазначає про таке.

За змістом норм статей 526, 599, 611, 625 ЦК України чинне законодавство не пов’язує припинення зобов’язання з постановленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження. Наявність судового рішення про стягнення суми боргу за договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання, у тому числі від відповідальності, передбаченої статтями 549, 550, 625 цього Кодексу та статтею 230 ГК України .

У цьому висновку Суд звертається до сталої правової позиції щодо відповідальності боржника за невиконання грошового зобов’язання за рішенням суду, яка викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2019 у справі № 127/15672/16-ц (провадження №   14-254цс19) з посиланням на правову позицію Великої Палати Верховного Суду в постановах від 04.07.2018 у справі №   310/11534/13-ц (провадження №   14-154цс18) та від 04.06.2019 у справі №   916/190/18 (провадження № 12-302гс18).

Отже частина друга статті 625 ЦК України передбачає цивільно-правову відповідальність за невиконання грошового зобов’язання, що застосовується також до правовідносин, що виникають у зв’язку з постачанням продукції до державного резерву відповідно до Закону України «Про державний матеріальний резерв» та правове регулювання яких охоплюється положеннями цього Закону.

Порівнюючи правове регулювання правовідносин внаслідок невиконання державним органом зобов’язання, присудженого за рішенням суду, та правовідносин внаслідок невиконання цього рішення суду, Суд зазначає, що нормативне регулювання про компенсацію за частиною першою статті 5 Закону про гарантії належить до сфери регулювання публічного права, у зв’язку з чим цей вид компенсації має іншу – публічно-правову природу, особливості якої полягають в тому, що цей вид відповідальності:

– за предметом регулювання стосується порядку виконання рішення суду;

– за видом правопорушень застосовується за процедурне порушення, що полягає в порушенні державою строків виконання рішення суду;

– за суб’єктом відповідальності застосовується до центрального органу виконавчої влади, що відповідальний за виконання рішення суду (яким у спірних правовідносинах, відповідно до пункту 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.04.2015 № 215, є Держказначейство).

Відзначаючи відмінності у правовідносинах, що виникають внаслідок невиконання державним органом зобов’язання, присудженого за рішенням суду, та у правовідносинах, що виникають внаслідок невиконання цього рішення суду, Суд також зазначає, що визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб’єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило, майнового) певного суб’єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб’єкта владних повноважень.

А тому при визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

У цьому висновку Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, що викладена в постанові від 05.05.2020 у справі №   200/7261/13-ц (провадження № 14-548 цс 19).

У зв’язку із викладеним, з огляду на зміст позовних вимог, визначений Позивачем суб’єктний склад сторін у цій справі, Суд, надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам та заявленим вимогам, доходить висновку, що вимоги Позивача, які ґрунтуються на правових підставах, передбачених частиною другою статті 625 ЦК   України, щодо виплат у зв’язку з невиконанням Відповідачем в повному обсязі протягом більш як п’ятнадцять років грошового зобов’язання за Генеральною угодою та Угодою, хоча і присудженого до стягнення за судовим рішенням про стягнення заборгованості з державного органу (Відповідача), постановленого на користь Позивача, відповідають наведеним ознакам приватноправових відносин, а тому мають приватноправовий характер.

На цьому також наголосив представник Позивача у судовому засіданні в суді касаційної інстанції 05.02.2021.

А тому положення статті 5 Закону про гарантії до спірних правовідносин та до заявлених Позивачем вимог щодо стягнення спірних сум виплат у цій справі не застосовуються, оскільки передбачають інший характер та зміст вимог, суб’єктний склад сторін у спорі, вимагаючи тим самим окремого регулювання – в порядку іншого виду судочинства (адміністративного).

Так, з урахуванням висновків в пунктах 7.3, 7.6 у цій постанові, вимоги щодо компенсації за невиконання судового рішення центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, відповідно до положень Закону про гарантії (статті 5 тощо) заявляються та розглядаються в порядку адміністративного судочинства з огляду на те, що спори, що виникають під час виконання судових рішень центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів у порядку, установленому Законом про гарантії, розглядаються в порядку адміністративного судочинства (статті 2, 5, 19 Кодексу адміністративного судочинства України).

У цьому висновку Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, що неодноразово викладалась в питанні юрисдикції спорів, що виникають під час виконання органами Держказначейства рішення суду про стягнення коштів з державного органу, зокрема в постановах: від 20.06.2018 у справі № 916/1226/16 (провадження № 12-85гс18), №   916/1227/16 (провадження № 12-105гс18), від 29.08.2018 у справі № 916/376/15-г (провадження № 12-179гс18), від 12.09.2018 у справі №   916/223/17 (провадження № 12-196гс18), від 27.02.2019 у справі №   913/356/15 (провадження № 12-5гс19), від 05.05.200 у справі №   200/7261/13-ц (провадження № 14-548 цс 19).

Наведена правова позиція знайшла своє відтворення також в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 10.02.2021 у справі №   200/7261/13-ц (провадження № 61-19623св19).

Щодо відповідальності за невиконання державним органом зобов’язання (зі сплати вартості поставленої до державного резерву продукції), присудженого за рішенням суду

Правовідносини, що виникають за наслідками невиконання грошового зобов’язання зі сплати вартості поставленої до державного резерву продукції (у тому числі сума якого стягнена за рішенням суду), поряд з загальним правовим регулюванням – згідно з частиною другою статті 625 ЦК України (пункти 7.4, 7.5 цієї постанови), мають окреме регулювання – на підставі спеціальних положень статті 14 (частина чотирнадцята тощо) Закону України «Про державний матеріальний резерв», що застосовується з урахуванням відповідних положень ГК України.

При цьому пеня, визначена нормами частини чотирнадцятої статті 14 Закону України «Про державний матеріальний резерв», з огляду на триваючий характер порушення у спірних правовідносинах та з огляду на період, за який заявлена спірна суми пені – з 29.09.2000 до 06.12.2017, охоплюється правовим регулюванням як згідно зі статтею 204 «Неустойка і збитки» ЦК УРСР (що втратив чинність з 01.01.2004 з набранням чинності з цієї дати ЦК України), так і згідно зі статтею 230 «Штрафні санкції» ГК   України (що також набрав чинності з 01.01.2004).

Що стосується періоду нарахування спірних сум пені до 01.01.2004, то відповідно до частини першої статті 204 ЦК УРСР, якщо за невиконання або неналежне виконання зобов’язання встановлена неустойка (штраф, пеня), то збитки відшкодовуються в частині, не покритій неустойкою (штрафом, пенею).

Разом з тим, відповідно до частини другої статті 72 ЦК УРСР за позовами про стягнення неустойки (штрафу, пені) встановлювався скорочений строк давності тривалістю в шість місяців, який, в силу статті 75 цього Кодексу, застосовувався судом (арбітражем або третейським судом) незалежно від заяви сторін.

Отже, оскільки невиконання боржником (Відповідачем) грошового зобов’язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення пені на підставі статті 204 ЦК УРСР виникало у кредитора (Позивача) з моменту порушення грошового зобов’язання і тривало до моменту його усунення, однак обмежувалось би останніми шістьма місяцями, які передували подачі такого позову, якби в період відповідного правопорушення з 01.01.2004 не втратив чинність ЦК УРСР, та не набрали чинності з цієї ж дати ЦК України та ГК України, згідно з якими змінилось правове регулювання як щодо загального порядку нарахування пені, так і щодо порядку застосування позовної давності.

Так положеннями пунктів 4, 6, 10 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України врегульований порядок застосування норм цього Кодексу, відповідно до яких за загальним правилом цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.

Водночас щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов’язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Правила Цивільного кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред’явлення яких встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

А тому, до спірних правовідносин сторін в частині вимог про нарахування сум пені, через триваючий характер відповідного правопорушення Відповідача, з 01.01.2004 застосовуються як норми ЦК України, так і норми ГК України, оскільки строк пред’явлення вимог щодо пені, який був встановлений ЦК УРСР (законодавством, що діяло раніше), до набрання чинності вказаними кодексами не сплив в силу встановлених ЦК УРСР особливостей щодо порядку нарахування пені та щодо застосування позовної давності до цих вимог (пункт 7.13 цієї постанови).

Відповідно до частини шостої статті 232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано.

Зі змісту частини чотирнадцятої статті 14 Закону України «Про державний матеріальний резерв» не вбачається встановлення іншого строку, ніж визначено наведеним положенням.

Водночас вказівка на те, що пеня нараховується за кожний день прострочення, не є встановленням іншого строку, ніж визначено частиною шостою статті 232 ГК України, з огляду на те, що Законом України «Про державний матеріальний резерв» не визначено строку нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання ані у роках, ані у місяцях; також не встановлено і терміну, що визначався б календарною датою, до якої розраховується пеня або вказівкою на подію, яка має неминуче настати відповідно до статей 251, 252 ЦК України.

При цьому, відповідно до пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України, позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення; сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Суд також враховує, що ні норми ЦК України, ні норми інших законодавчих актів не містять винятків або іншого порядку застосування позовної давності за вимогами про стягнення пені, зокрема на підставі частини чотирнадцятої статті 14 Закону України «Про державний матеріальний резерв», окрім тих, що передбачені пунктом 6 частини першої статті 268 ЦК України (позовна давність не поширюється на вимогу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного матеріального резерву, стосовно виконання зобов’язань, що випливають із Закону України «Про державний матеріальний резерв»), однак які не поширюються на спірні правовідносини з огляду заявлення позовних вимог господарюючого суб’єкта (Позивача) до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного матеріального резерву.

З урахуванням висновків в пунктах 7.13 -7.15 цієї постанови Суд зазначає, що з втратою чинності з 01.01.2004 ЦК УРСР та з набранням чинності з цієї дати ЦК України та ГК   України Позивач не втратив право на нарахування пені за частиною чотирнадцятою статті 14 Закону України «Про державний матеріальний резерв», однак змінився порядок її нарахування та умови застосування позовної давності в цій частині вимог.

А тому Позивач у спірних правовідносинах мав право нараховувати пеню за період 6 місяців з дня набрання чинності з 01.01.2004 нормами ЦК   України та ГК України, однак щодо цього періоду Позивач допустив пропуск спеціальної позовної давності в один рік (про застосування якої заявив Відповідач – пункт 1.3), звернувшись з позовом у цій справі у 2017 році.

Щодо іншого періоду, за який Позивач нарахував та заявив частину спірної суми пені, то вимоги в цій частині не відповідають зазначеним висновкам, оскільки Позивач всупереч вимогам в частині шостій статті 232 ГК України заявив вимоги щодо стягнення відповідної суми пені за прострочення виконання грошового зобов’язання за Генеральною угодою та Угодою за період, що перевищує шість місяців з дня, коли таке зобов’язання мало бути виконано.

З огляду на викладене Суд погоджується з мотивами в оскаржуваних судових рішеннях щодо відмови у задоволенні вимог Позивача про стягнення суми пені за прострочення виконання грошового зобов’язання за Генеральною угодою та Угодою, а тому визнає правомірними висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо існування підстав для відмови у задоволенні позову у цій частині.

Дійшовши цього висновку, відсутні підстави відступати від висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду від 20.08.2019 у справі №   910/14310/18.

Аналіз змісту положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України у сукупності з наведеними нормами про позовну давність дає підстави для висновку, що до правових наслідків порушення грошового зобов’язання, передбачених в частині другій статті 625 ЦК України, застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки (стаття 257 цього Кодексу), сплив якої, у разі заявлення стороною у спорі про її застосування, є підставою для відмови у позові (стаття 267 ЦК України).

Невиконання боржником грошового зобов’язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов’язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.

У цьому висновку Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, що викладена в постанові від 08.11.2019 у справі №   127/15672/16-ц (провадження № 14-254цс19), в якій Суд погодився з аналогічними висновками Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: у постановах від 10 та 27 квітня 2018 року у справах №   910/16945/14 та № 908/1394/17, від 16.11.2018 у справі № 918/117/18, від 30.01.2019 у справах № 905/2324/17 та № 922/175/18, від 13.02.2019 у справі № 924/312/18.

Джерело: Судебно-юридическая газета
273
ВСІ НОВИНИ НАСТУПНА НОВИНА