Юлія ДУБІНА, помічник адвоката АО «BARRISTERS» : “Погляд на критерій допустимості доказів у частині процедури проведення обшуків”

Хоча Україна названа в Конституції правовою державою, органи досудового розслідування, усвідомлюючи свою безкарність, зазвичай усе одно перевищують повноваження. Яким чином зобов’язати правоохоронців не ігнорувати положення Кримінального процесуального кодексу, зокрема під час проведення обшуків, і чи потребує це внесення ще якихось змін до законодавства?

Європейські тенденції

Сьогодні чимало сил і ресурсів витрачається на протидію корупції. Проте жодної уваги не приділяється некомпетентності, реальній відсутності наслідків правового та дисциплінарного характеру для правоохоронців у частині виконання ними своїх службових обов’язків.

Певною мірою таку тенденцію мала переламати поява в новому КПК критерію оцінки доказів з точки зору допустимості. Адже суд або за ініціативою сторони захисту, або самостійно може визнати доказ, здобутий з істотним порушенням прав і свобод людини, очевидно недопустимим та припинити його дослідження. Це допомагає протистояти свавіллю, яке чинять органи досудового розслідування під час проведення обшуків, і захистити права та свободи.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод декларує, зокрема, що кожен має право на справедливий розгляд

справи незалежним і безстороннім судом, який повинен установити обґрунтованість будь-якого висунутого проти особи кримінального обвинувачення. Проте ні конвенція, ні Європейський суд з прав людини не встановлюють конкретних вимог щодо оцінки доказу в контексті допустимості.

Якщо проаналізувати практику ЄСПЛ, можна зробити висновок, що національні суди мають забезпечити обвинуваченому можливість оскаржувати допустимість доказів, заперечувати проти них, а також доводити обставини, які дозволяють уважати докази неприпустимими (рішення у справах «Jalloh v Germany» від 11.07.2006 та «Биков проти РФ» від 10.03.2009). Більше того, при дослідженні й оцінці доказів суди повинні враховувати подані зауваження та доводи сторін. Тільки в такому випадку розгляд на підставі §1 ст.6 конвенції вважатиметься справедливим.

Завдання Суду згідно з конвенцією полягає в установленні того, чи провадження в цілому й, зокрема, спосіб отримання доказів були справедливими. У цьому контексті у Страсбурзі застосовують концепцію «плодів отруєного дерева», тобто оцінку допустимості всього ланцюжка доказів, а не кожного окремо. Такий підхід означає, що у випадку, коли один доказ визнається недопустимим, це ставить під сумнів допустимість й інших, пов’язаних між собою.

Тобто ЄСПЛ не встановлює імперативної норми щодо застосування критерію недопустимості доказу національними судами, а лише дає останнім можливість на власний розсуд вирішувати питання допустимості/недопустимості доказу з урахуванням дотримання права на справедливий суд, закріпленого в конвенції.

Запобіжники проти порушень

У ч.1 ст.87 КПК визначено, що «недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини,

гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини».

Також кодекс містить перелік діянь, які суд має визнати істотним порушенням прав та свобод людини, а відомості, отримані внаслідок таких діянь, — недопустимими доказами (ч.2 ст.87 КПК). У частині проведення обшуків це стосується процесуальних дій, що потребують попереднього дозволу суду, але проведені без нього або з порушенням суттєвих умов чи права особи на захист.

Однак законодавець не оминув увагою питання допущення адвоката та доповнив ч.3 ст.87 КПК (зміни, внесені законом від 16.11.2017) нормою, яка визнає недопустимими докази, здобуті під час виконання ухвали про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи у зв’язку з недопущенням адвоката. Останній зобов’язаний довести факт свого недопущення під час судового провадження.

З прийняттям нового КПК, зокрема запровадженням категорій типу «допустимість доказів», законодавець звернув увагу на такі принципи здійснення правосуддя, як справедливість, змагальність, забезпечення права на захист, законність. Тобто, з одного боку, розширені права сторони захисту в частині аргументованого оскарження процесуальних рішень, слідчих (розшукових) дій правоохоронного органу в частині збирання та подання до суду доказів і обґрунтування правомірності звинувачення у вчиненні кримінального правопорушення. З другого — сторона обвинувачення зобов’язана обґрунтовувати своє обвинувачення виключно доказами, здобутими в спосіб, передбачений кримінальним процесуальним законодавством. На практиці це мало би унеможливити помилки, яких зазвичай припускаються правоохоронці.