Забезпечення єдності та сталості судової практики — це не просто декларативна функція, покладена на Верховний Суд статтею 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Це фундамент верховенства права, що гарантує кожному суб’єкту правовідносин розумну передбачуваність результатів судового розгляду. 

Проте аналіз статистичних показників діяльності найвищої судової інстанції України за період 2018–2025 років у порівнянні з європейським досвідом (зокрема, Німеччини) виявляє системну проблему — механізми, створені для забезпечення єдності, продовжують бути джерелом правової нестабільності.

Аналіз динаміки передачі справ на розгляд палат, об’єднаних палат та Великої Палати Верховного Суду (ВП ВС) свідчить про аномально високу кількість випадків, коли Суд змушений переглядати власні ж висновки або вирішувати виключні правові проблеми.

Як демонструє графік, кількість справ, що передаються на розгляд палат, об’єднаної палати та Великої Палати, залишається стабільно високою. Після пікового 2019 року (299 справ), показник стабілізувався в межах 226–237 справ на рік. На перший погляд, відсутність стрімкого зростання може здатися позитивним сигналом, проте в абсолютних цифрах це означає, що щороку Верховний Суд понад 200 разів офіційно констатує відсутність єдності або необхідність відступу від попередніх позицій.

Така інтенсивність перегляду «сталої» практики нівелює саме поняття сталості. Для правової системи, що прагне до європейських стандартів, ситуація, коли кожного другого робочого дня виникає необхідність коригувати правозастосування на найвищому рівні, є тривожним індикатором.

Детальний аналіз за підставами надходження справ до палат, об’єднаної палати та Великої Палати ВС дозволяє ідентифікувати зони найбільшого правового ризику.

Господарська та цивільна юрисдикції

Статистика підтверджує, що саме в цих галузях зосереджена основна кількість конфліктних правових позицій. Зокрема, у 2024 році палати розглянули 71 господарську і 112 цивільних справ за зверненнями щодо відступу або виключної проблеми. У 2025 році ці показники склали 92 та 88 справ відповідно. Це свідчить про те, що у сфері приватноправових відносин, де стабільність є критичною для інвестиційного клімату та захисту власності, орієнтири змінюються найчастіше.

Адміністративна та кримінальна юрисдикції

На противагу цьому, ситуація в адміністративному та кримінальному судочинстві виглядає дещо стабільнішою. В адміністративній юрисдикції кількість таких справ у 2025 році становила лише 25, а в кримінальній — 21. Хоча ці цифри є меншими порівняно з господарським чи цивільним правом, вони все одно залишаються критично великими для правової системи, що претендує на стабільність. Особливо гостро це питання постає у кримінальній юрисдикції. Коли ми говоримо про 21 випадок за рік, де виникає необхідність відступу або вирішення виключної проблеми, ми маємо пам'ятати, що за кожною такою справою стоїть життя, свобода та доля людини. Така кількість правових вагань у сфері, де ціна помилки є найвищою, свідчить про кризу правової визначеності, яка не дозволяє громадянину бути впевненим у наслідках своїх дій та стабільності судового захисту.

Для порівняння варто звернутися до досвіду Німеччини, де правова визначеність (Rechtssicherheit) є фундаментом конституційного ладу (ст. 20, 28 Основного закону ФРН). Система забезпечення єдності практики в Німеччині є прикладом інституційної стриманості та високої процедурної дисципліни, що регулюється Законом про збереження єдності судової практики найвищих судів Федерації від 19 червня 1968 року.

Німецька модель касаційного перегляду здійснюється п’ятьма незалежними гілками верховних судів (загальної, адміністративної, фінансової, трудової та соціальної юрисдикцій). У межах  кожного федерального суду утворюється Великий сенат, який збирається у випадку, якщо один з сенатів бажає відступити від рішення іншого сенату або Великого сенату з питання права. Для запобігання суперечностям між ними ст. 95 Основного закону ФРН передбачає створення Спільного сенату найвищих федеральних судів. Спільний сенат є  унікальним органом, який не діє на постійній основі, а скликається лише за потреби вирішення конкретного правового конфлікту між гілками юстиції. 

Статистичні дані Німеччини за період 2018–2024 років демонструють разючий контраст із українською практикою:

Спільний сенат, згідно з офіційними реєстрами, за останні 15 років прийняв лише 3 рішення щодо фундаментальних розбіжностей між різними гілками правосуддя.

Федеральний адміністративний суд: протягом 2018–2024 років було зафіксовано 0 справ, переданих на розгляд Великого сенату для відступу від попередніх позицій.

Федеральна судова палата: за 7 років зафіксовано лише 1 випадок передачі справи до Великого сенату з метою відступу (у 2021 році).

Федеральна судова палата: лише 3 випадки передачі на розгляд Великого сенату за 7 років (2020, 2021, 2023).

Секрет такої стабільності криється не лише в законодавстві, а й у професійній культурі. У Німеччині діє процедура так званого «попереднього запиту». Якщо один сенат планує відступити від висновку іншого, він зобов’язаний офіційно звернутися до останнього із запитанням: «Чи продовжуєте ви підтримувати свій правовий погляд?» У переважній більшості випадків сенати знаходять компроміс через інтелектуальну дискусію, не доводячи справу до формального конфлікту та розгляду Великими сенатами.

Важливим елементом є робота наукових помічників. Кожен проект рішення проходить ретельну верифікацію на відповідність практиці суду за десятиліття. 

В Україні подібна система аналітичної підтримки часто не встигає за темпами «динамічного розвитку права» (як висловлюються самі судді), що призводить до ситуацій, коли різні колегії одного суду приймають суперечливі рішення одночасно.

Ба більше, рішення Спільного сенату Німеччини часто стають сигналом для законодавця. Замість нескінченних судових відступів, німецька влада оперативно вносить зміни до законів, якщо судова практика виявляє прогалину, що загрожує стабільності. 

Одним із найпоширеніших аргументів на користь частої зміни практики в Україні, зокрема серед самих суддів, — є необхідність «динамічного розвитку права». Проте цей аргумент часто використовується як підміна понять.

Справжній розвиток права — це реакція на зміну законодавства або кардинальну зміну суспільних відносин. При зміні норми права стара практика стає нерелевантною автоматично. Якщо ж законодавець не змінював норму, а Суд змінює її тлумачення через кожні два роки — це не розвиток, а суб’єктивна ревізія.

Статистика передачі справ на розгляд об’єднаних палат (ОП) лише підкреслює проблему внутрішньої роздробленості.

У Касаційному цивільному суді кількість справ на розгляді ОП у 2024 році досягла 61. Це означає, що колегії всередині одного суду не можуть дійти згоди щодо застосування одних і тих самих норм у значному масштабі. Така кількість внутрішніх конфліктів свідчить про те, що правозастосовна діяльність стає непередбачуваною.

Для адвоката єдність судової практики є інструментом формування стратегії. Відсутність правової визначеності призводить до таких деструктивних наслідків:

• Неможливість стратегічного планування: адвокат не може прогнозувати результат справи, навіть маючи «свіжу» позицію ВС, адже ризик її зміни в ході розгляду справи залишається аномально високим.

• Нівелювання авторитету Суду: коли Велика Палата ВС у 64% справ приймає рішення з окремими думками суддів (як це спостерігалося у 2025 році), це транслює суспільству сигнал про відсутність єдиного розуміння закону навіть серед найвищих суддів.

• Ерозія довіри: клієнти сприймають правосуддя не як процес застосування закону, а як лотерею, де результат залежить від того, чи не потрапить справа під чергову «хвилю розвитку права».

Як бачимо з динаміки, передача справ на розгляд палат залишається сталим процесом. Це підтверджує, що судова система перебуває у стані перманентної саморевізії.

Порівняння з німецьким досвідом показує, що справжня єдність практики досягається не кількістю рішень Великих палат, а стабільністю висновків та процедурною дисципліною.

Українська практика передачі сотень справ на розгляд палат для відступу є деструктивною. Необхідно запровадити жорсткіші фільтри для відступів та змістити акцент з «розвитку права» на його стабільність. Верховний Суд має стати якорем правової системи.

Лише тоді, коли кількість справ про відступи в Україні вимірюватиметься одиницями (як у Німеччині), а не сотнями, ми зможемо констатувати реальне забезпечення права громадян на справедливий і передбачуваний суд.