11 грудня 2025 зареєстровано проєкт Закону України «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України та інших законодавчих актів України щодо міжнародного співробітництва під час кримінального провадження» № 14292, поданий Кабінетом Міністрів України (далі — проєкт Закону).  Добре це чи не дуже — давайте розберемося.

Мета проєкту Закону та аналіз його основних положень

Метою вказаного проєкту Закону, відповідно до пояснювальної записки, є вдосконалення існуючих механізмів міжнародного співробітництва у кримінальних справах та виконання деяких міжнародних зобов’язань. На мою думку, це потрібно було зробити ще раніше, оскільки в національному законодавстві, зокрема, відсутнє визначення поняття «міжнародний розшук». Це впливає не лише на ефективність міжнародного співробітництва з метою застосування процедури екстрадиції, а й на права підозрюваних та обвинувачених, оголошених у міжнародний розшук.

Тому відповідно до цього законопроєкту доповнюється ч. 2 ст. 281 (Розшук підозрюваного) Кримінального процесуального кодексу України (далі — КПК України) — визначенням моменту початку міжнародного розшуку.

 До того ж сьогодні в українських правоохоронців відсутня можливість використання електронних комунікацій під час надсилання запитів про надання правової допомоги та видачу правопорушників. У разі реалізації цього проєкту Закону така можливість з’явиться, і правоохоронці зможуть в електронному вигляді направляти запити своїм колегам в іноземних державах, коли це передбачено міжнародним договором або домовленістю між уповноваженими (центральними) органами запитуючої та запитуваної сторін.

Враховуючи сучасну практику, такі зміни в законодавстві сприятимуть скороченню часу, що витрачається на міжнародне співробітництво. Наразі запити правоохоронців, зокрема про надання правової допомоги, опрацьовуються лише за наявності паперового оригіналу, і на це потрібні місяці, а в окремих випадках  навіть роки.

Окрім того, цим проєктом передбачено:

• забезпечення належного захисту інформації щодо міжнародного співробітництва, підвищення ефективності вирішення питань про отримання за кордоном доказів, якщо це потребує дозволу суду, та уникнення зволікань під час звернення щодо конфіскації активів, заарештованих за кордоном;

• створення умов для забезпечення Україною якнайширшого співробітництва з питань взаємної правової допомоги на основі принципу взаємності у кримінальних справах завдяки усуненню вимоги подвійної криміналізації у випадках, коли запитувана допомога не стосується виконання процесуальних дій, що потребують спеціального дозволу;

• створення правових підстав для співробітництва з Прокуратурою ЄС і поширення з цією метою поняття «запитуюча сторона», крім іноземної держави, також на орган чи установу міжнародної організації, уповноважені здійснювати кримінальне провадження;
• удосконалення механізму надання взаємної правової допомоги у кримінальних справах, вирішення питань екстрадиції та передачі засуджених осіб з урахуванням практики застосування положень відповідних міжнародних договорів;
• удосконалення нормативного врегулювання окремих процесуальних питань, пов’язаних із видачею особи (екстрадицією), а також процедури перейняття кримінального провадження;
• удосконалення процедури вирішення питань про передачу засуджених осіб та про виконання вироків судів іноземних держав в Україні і вироку суду України за кордоном;
• забезпечення правової визначеності під час реалізації міжнародних договорів України з питань передачі засуджених осіб, які гарантують засудженому можливість вирішення деяких питань, пов’язаних з виконанням вироку, як у державі винесення вироку, так і в державі виконання вироку, зокрема шляхом надання можливості касаційного оскарження рішень у разі потреби усунення істотних порушень кримінального закону та неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, допущених судом першої та апеляційної інстанцій під час розгляду клопотань Мін’юсту про приведення вироків іноземних судів у відповідність до законодавства України;
• усунення прогалини та врегулювання порядку розгляду запиту іноземної держави про розподіл або повернення конфіскованого майна, а також створення правових підстав для звернення суду України з таким запитом до компетентного органу іноземної держави тощо.

Разом з тим, на мою думку, не можна погодитися з наступними змінами до КПК України, запропонованими цим проєктом Закону.

Так, на сьогодні ч. 1 ст. 281 в КПК України є в такому вигляді.

1. Якщо під час досудового розслідування місцезнаходження підозрюваного невідоме або він виїхав та/або перебуває на тимчасово окупованій території України чи за межами України та не з’являється без поважних причин на виклик слідчого, прокурора за умови його належного повідомлення про такий виклик, слідчий, прокурор оголошує розшук такого підозрюваного.

До оголошення підозрюваного в розшук слідчий, прокурор зобов’язані вжити заходів щодо встановлення його місцезнаходження.

Так само цим законопроєктом ч. 1 ст. 281 КПК України пропонується змінити так:

1. Якщо під час досудового розслідування місцезнаходження підозрюваного невідоме або він виїхав та/або перебуває на тимчасово окупованій території України та не з’являється без поважних причин на виклик слідчого, прокурора за умови його належного повідомлення про такий виклик, слідчий, прокурор оголошує розшук, такого підозрюваного. Якщо існують достатні підстави вважати, що така особа виїхала та/або перебуває за межами України, слідчий, прокурор оголошує такого підозрюваного в міжнародний розшук».

До оголошення підозрюваного в розшук, міжнародний розшук слідчий, прокурор зобов’язані вжити заходів щодо встановлення його місцезнаходження.

Звичайно, це добре, що з прийняттям цього закону, зокрема, буде визначено момент початку міжнародного розшуку. Тобто в ч. 2 ст. 281 КПК України буде чітко визначено: «Особа вважається оголошеною в розшук, у тому числі в міжнародний, з моменту винесення постанови».

Але особисто для мене залишається незрозумілим, якими саме мають бути межі того, що вважатиметься достатніми підставами вважати, що підозрюваний або обвинувачений виїхав та/або перебуває за межами України.

Тому, на мою думку, до КПК України необхідно передбачити примітку до цієї статті, у якій має бути визначено достатні підстави вважати, що підозрюваний або обвинувачений, місцезнаходження якого слідству невідоме, виїхав та/або перебуває за межами України.

Наприклад, такими підставами може бути, зокрема, інформація Державної прикордонної служби України про перетин певною особою Державного кордону України. До того ж у примітці має бути чітко зазначено, що рапорт працівника оперативного підрозділу або будь-якого іншого правоохоронного органу не може бути підставою для того, щоб вважати, що така особа виїхала та/або перебуває за межами України.

Це важливо, оскільки навіть за умови внесення таких змін до законодавства слідчі можуть зловживати ними та самостійно «визначати» підстави вважати, зокрема, що підозрюваний перебуває за межами України.

У результаті таких зловживань з боку слідчих можуть бути порушені права підозрюваного або обвинуваченого, якого оголошують у міжнародний розшук. Ось чому.

Відповідно до положень ч. 6 ст. 193 КПК України слідчий суддя, суд розглядає клопотання про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та може обрати такий запобіжний захід за відсутності підозрюваного, обвинуваченого лише у разі доведення прокурором наявності підстав, передбачених ст. 177 цього Кодексу, а також наявності достатніх підстав вважати, що підозрюваний, обвинувачений виїхав та/або перебуває на тимчасово окупованій території України, території держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором, та/або оголошений у міжнародний розшук.  Тобто у разі прийняття цього законопроєкту слідчому достатньо буде отримати рапорт від «оперативника», у якому міститиметься інформація про те, що за оперативними даними підозрюваний незаконно перетнув Державний кордон України та наразі перебуває, наприклад, у Республіці Польща.

Відповідно у слідчого виникнуть підстави для оголошення такої особи в міжнародний розшук: йому достатньо буде винести постанову — і все, особа «в міжнародному розшуку». Далі слідчий звернеться до суду з клопотанням про застосування до цієї особи запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, а слідчий суддя зможе обрати такий запобіжний захід за відсутності підозрюваного, який, цілком можливо, у цей час фактично не перебуває за межами України.

Справа в тому, що на сьогодні у слідчих виникають певні складнощі під час обрання щодо підозрюваних або обвинувачених, які нібито оголошені в міжнародний розшук, запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Це пов’язано з тим, що Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у листі «Про деякі питання порядку застосування запобіжних заходів під час досудового розслідування та судового провадження відповідно до Кримінального процесуального кодексу України» від 04.04.2013 № 511–550/0/4–13 зазначив, що обов’язок доведення факту перебування підозрюваного або обвинуваченого в міжнародному розшуку покладається на слідчого або прокурора, який подав клопотання про застосування запобіжного заходу, і підтверджується відповідними відомостями (довідка, витяг із бази даних Інтерполу тощо).

Тобто на сьогодні існують хоча б певні вимоги щодо доведення слідчим факту перебування, зокрема підозрюваного, в міжнародному розшуку.

З урахуванням висловленої вище позиції щодо проєкту Закону України «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України та інших законодавчих актів України щодо міжнародного співробітництва під час кримінального провадження» від 11.02.2025 № 14292 вважаю, що зміни до КПК України у сфері міжнародного співробітництва під час кримінального провадження є вкрай необхідними як для правоохоронної системи, так і для нашої країни загалом, однак вони потребують доопрацювання з урахуванням, зокрема, зазначених вище недоліків.