У стінах українського парламенту сьогодні вирішується доля фінансової приватності кожного громадянина. На столі у депутатів лежить урядовий законопроєкт № 13233, який під гаслом євроінтеграції пропонує революційні, а для когось — тривожні зміни.

Офіційна мета звучить благородно: адаптувати українське законодавство до стандартів ЄС для приєднання до Єдиної зони платежів у євро (SEPA). Це, безперечно, обіцяє нам дешевші та швидші грошові перекази з Європою. Проте, як це часто буває, диявол криється в деталях, і за красивою вивіскою ховаються механізми, що здатні кардинально змінити відносини між державою та її громадянами. Давайте розберемося, що насправді пропонує цей документ, які переваги він несе та які ризики приховує.

«Великий брат» у вашому банку: реєстр рахунків

Ключовою та найбільш обговорюваною новелою законопроєкту є створення Реєстру рахунків та індивідуальних банківських сейфів фізичних осіб. На перший погляд, це звучить як технічна деталь, але насправді йдеться про створення єдиної централізованої бази даних, куди стікатиметься інформація про всі без винятку банківські рахунки, електронні гаманці та навіть банківські скриньки, відкриті на ім’я фізичних осіб в Україні.

Як це працюватиме на практиці? Уявіть, що ви вирішили відкрити новий рахунок у банку для накопичень на відпустку або просто зарплатну картку. В ту ж мить, як ви підпишете договір, банк буде зобов’язаний в електронній формі повідомити про це податкову службу, яка, згідно з проєктом, стане держателем цього всеохопного реєстру. Важливо зауважити, що, за запевненнями авторів законопроєкту, інформація про рух коштів на рахунку чи його залишок до реєстру не передаватиметься. Йдеться лише про сам факт існування рахунку, його номер, дату відкриття/закриття та дані про власника.

Проте з огляду на це виникає логічне запитання: хто і з якою метою отримає доступ до цієї бази? Перелік користувачів, м’яко кажучи, вражає: це не лише податкові органи, але й Держфінмоніторинг, НАБУ, Бюро економічної безпеки, НАЗК, а також державні та приватні виконавці. Таким чином, будь-який із цих органів зможе оперативно отримати повний перелік ваших фінансових «гаманців». Це значно спрощує, наприклад, процес стягнення боргів чи аліментів, адже виконавцю не доведеться розсилати запити в усі банки країни навмання.

Прозорість бенефіціарів та інститут викривачів: нові правила гри

Наступний блок змін стосується двох ключових елементів будь-якої сучасної системи боротьби з відмиванням коштів: максимальної прозорості власності та захисту тих, хто допомагає цю прозорість забезпечити.

По-перше, законопроєкт робить рішучий крок до ліквідації «сліпих зон» у структурі власності активів. Хоча інформація про кінцевих бенефіціарних власників (КБВ) українських компаній вже міститься в Єдиному державному реєстрі, головна проблема завжди полягала у непрозорості іноземних структур.

Законопроєкт націлений саме на них, а конкретно — на трасти та інші подібні правові утворення. Це класичний інструмент англосаксонського права, який не має прямого аналога в українській правовій системі і часто використовується для приховування реальних власників. Наприклад, український завод може належати компанії з Кіпру, яка, своєю чергою, управляється довірчим власником (trustee) трасту, заснованого десь на Британських Віргінських Островах. Досі дістатися до імені реального вигодонабувача було майже неможливо. Тепер же, імплементуючи вимоги П’ятої директиви ЄС із боротьби з відмиванням грошей (5AMLD), законопроєкт створює окремий Реєстр КБВ трастів. Обов’язок розкрити всю структуру власності — від засновника до кінцевого бенефіціара — покладається на довірчого власника, якщо він є резидентом України або вступає тут у ділові відносини. Це змушує виводити на світло тих, хто раніше ховався за ширмою іноземних юрисдикцій.

По-друге, розуміючи, що жоден реєстр не буде ефективним без інсайдерської інформації, законодавець суттєво посилює інститут викривачів у фінансовій сфері. Наслідуючи Директиву ЄС про захист викривачів, проєкт надає імунітет від будь-яких реталіаційних (каральних) заходів тим, хто повідомляє про підозрілі фінансові операції. Це означає, що банківського клерка чи фінансового аналітика, який повідомив про схему з відмивання коштів, не можна буде звільнити, перевести на нижчу посаду, позбавити премії чи застосувати до нього будь-які інші форми тиску. Проте, на думку експертів, тут є і слабкі місця. На відміну від викривачів корупції, їхні «фінансові» колеги поки що не отримують чіткого процесуального статусу в кримінальному провадженні та, що важливо, права на матеріальну винагороду. Це може суттєво знизити мотивацію повідомляти про складні та заплутані фінансові схеми, розкриття яких потребує значних зусиль та несе особисті ризики.

Дві сторони медалі: переваги та ризики

Безперечно, у запропонованих змінах є значний позитивний потенціал. По-перше, приєднання до SEPA — це реальна практична вигода для мільйонів українців та бізнесу. Переказувати кошти в євро до країн ЄС стане так само просто і дешево, як і в межах України. По-друге, підвищення прозорості фінансової системи є потужним ударом по корупції, ухиленню від сплати податків та відмиванню брудних грошей. Це в теорії має збільшити надходження до бюджету, з якого фінансуються армія, медицина та освіта. Зрештою, це виконання наших міжнародних зобов’язань та ще один крок на шляху до повноцінного членства в Європейському Союзі.

З іншого боку, не можна ігнорувати і серйозні ризики, які змушують поставити ключове питання: а чи готова наша держава до таких тектонічних змін? Найбільше занепокоєння викликає питання конфіденційності та захисту даних. Створення гігантської бази даних про фінансові рахунки всіх громадян — це величезна відповідальність і водночас надзвичайно приваблива ціль. В умовах перманентної війни, коли ворожі кібератаки на державні ресурси стали буденністю, чи зможемо ми гарантувати стовідсоткову безпеку цього реєстру? Витік такої інформації може призвести не просто до фінансових втрат, а й до використання цих даних проти громадян України спецслужбами ворога.

Не менш гострою є проблема внутрішніх загроз. Йдеться про людський фактор та недоброчесних чиновників. Навіть найдосконаліша система захисту безсила перед корумпованим адміністратором, який за винагороду готовий злити інформацію з реєстру. Це відкриває шлях до шантажу, рейдерства та використання даних у політичній боротьбі. Чи не перетвориться цей інструмент, покликаний боротися з корупцією, на її нове джерело?

Крім того, існує ризик зловживання самою системою. Чи не стане вона засобом тиску на нелояльний бізнес чи громадських активістів?

Щоб мінімізувати загрозу, держава має впровадити багаторівневу систему запобіжників. По-перше, це чіткі законодавчі рамки: закон повинен недвозначно визначати вичерпний перелік підстав для запиту інформації кожним конкретним органом. Наприклад, для приватного виконавця — виключно наявність відкритого виконавчого провадження, а для НАБУ — лише в межах зареєстрованого кримінального провадження. По-друге, необхідний надійний технічний захист, який включає не лише шифрування, а й створення незмінного аудиторського сліду. Кожен запит до реєстру, кожен перегляд даних має фіксуватися в окремому лог-файлі із зазначенням особи, часу та підстави запиту. По-третє, критично важливим є незалежний зовнішній контроль. Це може бути спеціальний парламентський комітет або окремий уповноважений (омбудсмен) з питань захисту даних, який матиме повноваження проводити раптові аудити логів доступу та розслідувати скарги громадян. Без такої системи контролю ризик перетворення корисного інструменту на репресивний залишається надзвичайно високим.

Висновок: ціна європейського квитка

Підсумуємо: законопроєкт № 13233 є класичним прикладом палиці з двома кінцями. З одного боку, він пропонує нам квиток до європейського фінансового простору, посилює боротьбу з тіньовою економікою та корупцією. З іншого — ціна цього квитка може виявитися високою, і платити її доведеться часткою нашої фінансової приватності.

Сам собою намір зробити фінансову систему прозорішою є правильним. Проте успіх цієї реформи залежатиме не стільки від ухвалення закону, скільки від його подальшої реалізації. Чи зможе держава забезпечити надійний захист створених реєстрів? Чи будуть розроблені чіткі та дієві запобіжники від зловживань з боку контролювальних органів? Відповіді на ці запитання і визначать, чи стане цей закон інструментом для розбудови сучасної європейської держави, чи перетвориться на механізм тотального контролю. А поки що українському суспільству варто уважно стежити за долею цієї ініціативи, адже вона стосується кожного.