Одним із елементів гарантій прав людини на стадії досудового розслідування є здійснення ефективного судового контролю,  що має на меті забезпечення ефективного балансу між захистом прав особи та інтересами правосуддя.

У КПК України слідчий суддя позиціонується як незалежна процесуальна фігура, на яку покладено обов’язок здійснювати перевірку правомірності та обґрунтованості дій, рішень або бездіяльності сторін кримінального провадження.

Проте, на практиці спостерігається тенденція формалізованого підходу слідчими суддями до виконання функцій та завдань норм КПК України, зокрема, при розгляді клопотань щодо запобіжних заходів.

Відповідно до ч.2 ст.177 КПК України підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першою цієї статті. Слідчий, прокурор не мають права ініціювати застосування запобіжного заходу без наявності для цього підстав, передбачених цим Кодексом.

Однак на практиці, органи досудового розслідування, не докладають належних зусиль та фактично не доводять логічної зв’язності між діями особи та інкримінованим правопорушенням.

Також варто зазначити, що ризики формулюються декларативно, без підтвердження належними доказами, без жодного документально підтверджуючого факту, який може вказувати на наявність ризиків зазначених в ст.177 КПК України.

Суд, в свою чергу, вказує на те, що не вправі давати оцінку доказам на цій стадії, що, по суті, перетворює судовий контроль на суто формальну процедуру.

Механічне переписування фабули з повідомлення про підозру не може визнаватись належним обґрунтуванням.

Ухвали суду без аналізу конкретних фактів та мотивів — це прояв небезпечно формального правосуддя.

Такий підхід є помилковими, оскільки знецінює інститут судового контролю, формальна наявність підозри без її аналітичної оцінки відповідно до ст. 5 ЄКПЛ є грубим порушенням стандарту права на свободу та особисту недоторканність.

Непоодинокі випадки, коли на практиці слідчі судді задовольняють клопотання про обрання міри запобіжного заходу, посилаючись на фразу: «підозра є обґрунтованою, оскільки повідомлення про неї вручено», — що також є недопустимим та суперечить національному законодавству та практиці ЄСПЛ.

Європейський суд з прав людини у п. 175 рішення у справі «Нечипорук та Йонкало проти України» (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine) Термін обґрунтована підозра означає, що існують факти або інформація, які можуть переконати об`єктивного спостерігача в тому, що особа, про яку йдеться, могла вчинити правопорушення.

Крім того, відповідно до сталої практики ЄСПЛ, у тому числі висловленої у рішенні «Клішин проти України», наявність кожного ризику повинна носити не абстрактний, а конкретний характер та доводитися конкретними доказами.

Така практика національного суду має низку негативних наслідків:

По-перше, порушення принципу верховенства права — коли право особи на справедливий розгляд нівелюється на догоду зручності процесу.

По-друге, порушення прав особи на ефективний захист, гарантованих ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

По-трете, втрата процесуальної незалежності суду — суддя, замість того щоб виконувати роль гаранта прав, стає частиною механізму обвинувачення.

По-четверте, дискредитація судового контролю як інституту в очах громадськості та юридичної спільноти.

Слідчий суддя має бути не нотаріусом органу досудового розслідування, а процесуальним гарантом всебічності, неупередженості, справедливості, що забезпечує дотримання процесуальних гарантій.

Крім того, суду необхідно пересвідчуватись в обґрунтованості підозри, спираючись на надані докази та вимоги кримінального процесуального кодексу України.

Варто зазначити, що таке оцінювання не означає передчасного визнання вини чи участі особи, але є мінімальним стандартом процесуальної справедливості.

З практики вбачається, що обґрунтованість підозри систематично залишається поза увагою суду лише через прагнення не «перейти межу» оцінки доказів з огляду на побоювання надмірного втручання у функції сторони обвинувачення.

Забезпечення реального, а не декларативного судового контролю на стадії досудового розслідування – це не лише вимога законодавства, а й основа довіри до правосуддя.

Лише активна позиція слідчого судді, орієнтована на захист прав людини, здатна протистояти формалізму та зміцнити принцип верховенства права.

Судовий контроль в кримінальному провадженні це фундаментальна гарантія справедливості.