4 серпня у Верховній Раді України зареєстровано законопроєкт № 13597 «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення та Кримінального кодексу України щодо боротьби з проявами дискримінації», який має на меті посилити відповідальність за прояви дискримінації.

Найбільше уваги викликає саме внесення змін до Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» в частині перегляду базових термінів — зокрема, визначення дискримінації та нетерпимості.

НОВЕ ВИЗНАЧЕННЯ ДИСКРИМІНАЦІЇ: «ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, сексуальної орієнтації, гендерної ідентичності, віку, інвалідності, стану здоров’я, етнічного, національного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі — певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами та свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об’єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними»

У статті 1 Закону «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» передбачено зміну терміну дискримінація та доповнення новим терміном нетерпимість — «відкрите, упереджене, негативне ставлення стосовно особи та/або групи осіб відмінними за їх такими ознаками, як раса, колір шкіри, політичні, релігійні та інші переконання, статева приналежність, вік, інвалідність, стан здоров’я, етнічне, національне та соціальне походження, громадянство, сімейний і майновий стан, сексуальна орієнтація, гендерна ідентичність, місце проживання, мова, або іншими ознаками».

Варто звернути увагу на потенційні юридичні колізії, які можуть виникнути у зв’язку з запропонованими нововведеннями, зокрема — колізії з конституційним і сімейним правом.

Визнання «гендерної ідентичності» як захищеної ознаки суперечить тому, що Конституція України (ст. 51) прямо визначає шлюб як союз жінки та чоловіка. Так, у чинному праві відсутнє визнання одностатевих шлюбів, а Цивільний та Сімейний кодекси не оперують поняттям «гендерної ідентичності». Якщо закон закріплює «гендерну ідентичність» як захищену ознаку, а держава не визнає одностатеві шлюби, то вже сам факт законодавчої відмови в реєстрації одностатевого шлюбу може тлумачитись у майбутньому як «дискримінація за ознакою гендерної ідентичності чи сексуальної орієнтації».

Окрім цього, не менш дискусійним може стати питання внесення змін до офіційних документів. Чи не буде, у світлі запропонованого визначення дискримінації, вважатися дискримінацією за ознакою «гендерної ідентичності» відмова держави задовольнити вимогу особи внести до паспорта чи свідоцтва про народження вказівку на гендер, з яким вона себе ідентифікує, але який не відповідає біологічній статі? За новим формулюванням, така відмова може розцінюватися як обмеження в реалізації прав, що створює ризик юридичних конфліктів із чинними нормами національного законодавства.

Інший ризик, який несе в собі законопроєкт у запропонованому варіанті, це «мовна ознака» як підстава для «нетерпимості» чи «дискримінації».

Мовне питання, як підстава для проявів нетерпимості та дискримінації, потребує особливої уваги. У запропонованих змінах до законодавства «мова» прямо визначена як одна з ознак, щодо якої може виникати не лише «нетерпимість», а й «дискримінація». Це означає, що будь-яке обмеження прав особи за мовною ознакою, зокрема вимоги щодо користування державною мовою, можуть розцінюватися як дискримінаційні дії у певних ситуаціях. Варто зазначити, що чинний Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» передбачає обов’язок держави та суб’єктів господарювання забезпечити обслуговування, комунікацію та освіту державною мовою. Водночас без чіткої вказівки у новому законопроєкті на пріоритетність норм спеціального закону про мову, нові положення можуть стати підґрунтям для судових позовів від представників національних меншин або російськомовного населення.

У випадках, коли організації або окремі працівники відмовляються обслуговувати клієнта іншою мовою, ніж українська, така поведінка, хоч і виправдана мовним законом, може бути трактована як дискримінація або прояв нетерпимості, що ставить під загрозу правову визначеність. Таким чином, включення мови до переліку ознак, за якими заборонена дискримінація та нетерпимість, не узгоджується з політикою мовного захисту держави й створює потенційний правовий конфлікт між вимогами забезпечення державної мови та свободами представників інших мовних груп.

Загалом запропоновані визначення «дискримінації» та «нетерпимості» — крок до європейських стандартів прав людини. Проте без чітких обмежень (наприклад, визначення меж між допустимими обмеженнями — обслуговування державною мовою — і дискримінаційними діями), правових застережень та узгодження з іншими галузями законодавства вони можуть стати джерелом правової невизначеності, використовуватися для маніпуляцій і провокувати конфлікти між національною ідентичністю та міжнародними правозахисними тенденціями.