Державне фінансування партій в Україні поєднує регуляторні та бюджетні функції, але породжує ризики інституційної залежності й потребує переорієнтації на фінансову відповідальність

У сучасних умовах трансформації системи публічного управління та функціонування держави в режимі воєнного стану особливої актуальності набуває питання раціонального та обґрунтованого використання публічних фінансів.

У цьому контексті державне фінансування політичних партій постає як складний і дискусійний інститут публічної політики. З одного боку, воно було запроваджене як антикорупційний механізм, покликаний зменшити залежність партій від приватного капіталу та підвищити рівень фінансової прозорості. З іншого боку, його практична реалізація виявляє низку управлінських суперечностей, пов’язаних із відповідністю бюджетних видатків принципам цільового використання коштів, справедливості, пропорційності та результативності.

Проблема полягає у тому, що політичні партії за своєю правовою природою є добровільними об’єднаннями громадян, тоді як державний бюджет формується за рахунок обов’язкових податкових надходжень. Відтак виникає інституційна напруга між принципом добровільності політичної участі та механізмом примусового перерозподілу ресурсів на користь партійної діяльності.

У вітчизняних дослідженнях проблема державного фінансування політичних партій переважно розглядається крізь призму конституційного та адміністративного права, антикорупційної політики й розвитку партійної системи. Значна увага приділяється аналізу Закону України "Про політичні партії в Україні", ролі Національного агентства з питань запобігання корупції у контролі за виконанням формальних вимог до фінансування партій, а також практиці припинення державного фінансування у разі подання недостовірних фінансових звітів.

Разом із тим, у цих дослідженнях державне фінансування здебільшого трактується як правовий або політико-інституційний механізм, тоді як його управлінський вимір у системі публічних фінансів залишається другорядним.

Попри значний масив наукових і аналітичних напрацювань, низка аспектів проблеми залишається недостатньо дослідженою. Передусім ідеться про відсутність комплексного аналізу державного фінансування політичних партій з позицій, який би поєднував бюджетне планування, управлінські рішення, механізми фінансового контролю та оцінку результативності використання публічних коштів.

Саме ці невирішені раніше аспекти — розгляд державного фінансування політичних партій як інструменту публічного управління у сфері публічних фінансів, оцінка його ефективності та відповідності принципам результативності, підзвітності й справедливого використання бюджетних ресурсів — і становлять предмет майбутніх досліджень даної теми.

Державне фінансування політичних партій у 2025–2026 роках

Аналіз параметрів державного фінансування у 2025—2026 роках дозволяє простежити, яким чином формально нейтральні бюджетні та правові механізми транслюються у практичні наслідки для функціонування партійної системи.

У 2025 році на державне фінансування парламентських політичних партій в Україні було передбачено 890 млн гривень. Відхилення від формульного розрахунку зумовлене тим, що у бюджеті не передбачено фінансування забороненої проросійської партії ОПЗЖ. Таким чином, бюджетне рішення фактично скорочує загальний обсяг коштів, що підлягають розподілу між іншими парламентськими партіями, не змінюючи при цьому принципів розподілу всередині наявного фінансового ресурсу.

Розподіл коштів між політичними партіями здійснюється за дворівневою моделлю. Переважна частка фінансування — 90% — розподіляється пропорційно до кількості голосів, отриманих партіями на останніх парламентських виборах, а 10% загальної суми спрямовуються на заохочення дотримання гендерного балансу у складі парламентських фракцій.

Окремої уваги заслуговує ситуація з партією "Голос". Хоча у Державному бюджеті на 2025 рік було формально передбачено фінансування цієї партії у розмірі 123 млн гривень, фактично вона була позбавлена права на отримання відповідних коштів через подання недостовірних відомостей у фінансових звітах за 2020 рік. Цей випадок демонструє, що механізм державного фінансування не є автоматичним і передбачає жорстку прив'язку до виконання вимог фінансової звітності та прозорості.

У 2026 році загальний обсяг державного фінансування парламентських політичних партій в Україні скоротиться до 865,5 млн гривень. Зменшення обсягу фінансування зумовлене остаточною втратою партією "Голос" права на отримання державних коштів за рішенням суду. Водночас затверджений у бюджеті обсяг фінансування і у 2026 році залишається меншим за суму, яка мала б бути визначена відповідно до формули, закріпленої у законодавстві.

Узагальнюючи динаміку 2025—2026 років, слід зазначити, що управління публічними фінансами у частині фінансування політичних партій формально виконує системоутворюючу роль у сфері публічної доброчесності, поєднуючи фінансову підтримку з регуляторними та дисциплінарними механізмами. Вибірковість доступу до бюджетних коштів і можливість повного припинення фінансування у разі порушення вимог фінансової звітності засвідчують посилення контролю та зміщення акценту від формального перерозподілу коштів до оцінки якості партійного управління.

За своєю природою політична партія є інструментом колективної участі громадян у політичному процесі, а не носієм загальнообов'язкових публічних функцій. Відтак фінансування її діяльності за рахунок державного бюджету означає примусове залучення всіх платників податків до підтримки політичних організацій незалежно від їхніх політичних переконань, рівня довіри чи фактичної участі у партійній діяльності.

Ризики та альтернативи державного фінансування

З інституційної точки зору фінансова спроможність політичної партії має ґрунтуватися насамперед на підтримці тих громадян, яких вона реально об'єднує та представляє. Наявність членських внесків і регулярних добровільних пожертв виступає фінансовим ресурсом та індикатором соціальної вкоріненості партії.

У цьому контексті державне фінансування створює ризик інституційної інфантилізації партій, за якої організаційна неефективність компенсується за рахунок публічних коштів.

Передусім ідеться про принцип цільового використання бюджетних коштів. Під питанням опиняється також принцип справедливості та пропорційності розподілу ресурсів. Використання їх для формування доходності партій може зміщувати акцент із забезпечення політичної діяльності на акумулювання фінансового результату.

З точки зору ефективності використання публічних коштів, проблематичним є фінансування неякісного виконання партіями своїх базових функцій. Державне фінансування перестає бути інструментом розвитку демократії й фактично перетворюється на механізм субсидування організаційної неефективності.

Альтернативний підхід передбачає, що політичні партії повинні самостійно формувати свою фінансову базу за рахунок членських внесків, добровільних пожертв та інших законних джерел. Така модель посилює відповідальність партій перед власними прихильниками та сприяє формуванню реальних, а не номінальних політичних об'єднань.

Відмова від державного фінансування або його істотне обмеження може розглядатися як управлінське рішення, спрямоване на усунення системної хиби у механізмах розподілу публічних ресурсів. Обмеження або трансформація моделі фінансування дозволяє відновити управлінську логіку: ресурси мають слідувати за довірою та активністю, а не передувати їм.

У довгостроковій перспективі більш життєздатною видається модель, у якій держава концентрується на формуванні нормативних рамок, контролі, прозорості та аудиторських механізмах, тоді як фінансова відповідальність за функціонування партій покладається на самі об'єднання та громадян, що їх підтримують.

Висновки та перспективи

Державне фінансування статутної діяльності політичних партій в Україні у 2025—2026 роках функціонує як складний управлінський механізм у системі публічного управління публічними фінансами. Воно поєднує бюджетні, регуляторні та контрольні складові й виступає інструментом впливу держави на інституційний розвиток політичних суб'єктів.

Установлено, що вибіркова реалізація формульного механізму фінансування трансформує управлінське середовище без зміни внутрішніх принципів розподілу коштів між партіями, які зберігають право на фінансування. Така конфігурація створює додаткові виклики для публічного управління, пов’язані з дотриманням принципів справедливості, передбачуваності, правової визначеності та цільового призначення у розподілі бюджетних ресурсів.

Доведено, що державне фінансування виконує регуляторну та дисциплінарну функції, оскільки механізми припинення фінансування у разі порушення вимог фінансової звітності посилюють роль органів фінансового контролю й судових інституцій у формуванні поведінкових моделей політичних організацій.

Відсутність системної оцінки ефективності використання коштів, орієнтації на створення вимірюваної публічної цінності та чітких критеріїв суспільної корисності діяльності партій обмежує управлінську доцільність бюджетного субсидування. За таких умов державне фінансування ризикує виконувати функцію стабілізації організаційного існування партій без належного зв’язку з їх реальним внеском у розвиток демократичних інститутів та реалізацію функцій держави.

У довгостроковій перспективі державне фінансування потребує переосмислення як інструменту публічної політики та об’єкта стратегічного управління. Управлінський акцент доцільно зміщувати від гарантованої бюджетної підтримки до формування системи стимулів, що підсилює фінансову відповідальність партій, розвиток внутрішньої демократії, прозорість прийняття рішень і підзвітність перед громадянами.