Розбір ініціативи, яка надає Національній поліції доступ до реєстрів майна громадян, право розшукувати та арештовувати активи — і чому межі цих повноважень викликають питання.

Про що йдеться

19 травня 2026 року народний депутат Максим Павлюк разом із колегами зареєстрував у Верховній Раді законопроєкт № 15260 «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення та інших законодавчих актів щодо удосконалення заходів з виявлення необґрунтованих активів та збору доказів їх необґрунтованості».

На перший погляд, це історія про чиновників і боротьбу з корупцією, що пересічного громадянина не стосується. Насправді ж ідеться про значне розширення повноважень звичайної поліції: право заглядати в державні реєстри майна, розшукувати активи, арештовувати майно та вимагати інформацію від будь-яких установ під загрозою штрафу. І коло осіб, яких це може торкнутись, значно ширше, ніж здається з назви.

Що таке «необґрунтовані активи» і чому це важливо розуміти

Щоб оцінити законопроєкт, треба спершу зрозуміти сам механізм, який він обслуговує. В Україні діє інститут цивільної конфіскації необґрунтованих активів. Його суть така: якщо посадовець набув майно, вартість якого значно перевищує його законні доходи, держава через суд може стягнути це майно в дохід держави.

Ключова особливість цього механізму полягає у тому, що він фундаментально відрізняється від звичайного кримінального процесу. У справах про цивільну конфіскацію не діє презумпція правомірності набуття майна: суд не виходить із припущення, що майно набуте законно, навпаки — законність походження підлягає перевірці й може бути спростована. Діє і знижений стандарт доказування — «баланс ймовірностей»: суд стає на бік тієї сторони, чиї докази виглядають переконливішими, а не вимагає доведення «поза розумним сумнівом», як у кримінальній справі.

Простими словами: у цій категорії справ людині фактично потрібно самій доводити законність походження свого майна. І хоча формально механізм створений для чиновників, конфіскація поширюється не лише на самого посадовця, а й на пов'язаних із ним фізичних та юридичних осіб (родичів, друзів, компанії),  якщо буде доведено, що активи набуті в його інтересах або за його дорученням.

Саме тому питання про те, хто і з якими повноваженнями збиратиме докази у таких справах, є критично важливим. Адже йдеться про процедуру, у якій тягар спростування de facto лежить на людині, а не на державі.

Хто займався цим раніше — і що змінюється

До цього часу виявленням необґрунтованих активів та збором доказів їх необґрунтованості займалося вузьке коло спеціалізованих органів: Національне антикорупційне бюро (НАБУ) та Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП), а у визначених законом випадках — Державне бюро розслідувань та Офіс Генерального прокурора. Це органи з особливим статусом, посиленим зовнішнім контролем та спеціальною підслідністю, орієнтовані на високопосадову корупцію.

Законопроєкт № 15260 додає до цього переліку Національну поліцію України – найбільший і найрозгалуженіший правоохоронний орган країни, з територіальними підрозділами в кожному районі. Автори прямо це обґрунтовують: завдяки територіальній мережі поліції строки збору матеріалів скоротяться, а кількість посадовців, які «залишаються поза увагою», зменшиться.

Логіка зрозуміла. Але разом із масштабуванням системи масштабуються і ризики — і саме на них варто подивитися уважно.

Які конкретно повноваження отримує поліція

Законопроєкт доповнює статтю 23 Закону «Про Національну поліцію» чотирма новими пунктами. Якщо перекласти юридичну мову на побутову, поліція отримує право:

• виявляти необґрунтовані активи та збирати докази їх необґрунтованості, після чого надсилати матеріали прокуратурі для звернення до суду про стягнення майна в дохід держави;

• розшукувати та арештовувати кошти й майно, яке має «ознаки необґрунтованості» та може бути стягнуте в дохід держави;

• безоплатно отримувати інформацію з будь-яких державних реєстрів, банків даних та автоматизованих систем, включно з інформацією з обмеженим доступом, від державних органів, органів місцевого самоврядування та юридичних осіб;

• залучати спеціалістів та експертів для оцінки вартості активів з ознаками необґрунтованості.

Окремо законопроєкт встановлює жорсткі строки: будь-який суб'єкт, що отримав запит поліції, зобов'язаний протягом трьох днів надати інформацію або не пізніше десяти днів повідомити про причини неможливості. А стаття 185-13 КУпАП доповнюється так, що за ненадання інформації поліції, надання недостовірних даних, прострочення або повідомлення третіх осіб про збір інформації встановлюється штраф у розмірі від 250 до 400 неоподатковуваних мінімумів.

Ризики, про які варто знати кожному

Ризик перший: масштаб доступу до приватних даних.

Найспеціалізованіші антикорупційні органи (НАБУ, САП) працюють із вузьким колом високопосадовців і перебувають під посиленим контролем. Національна поліція —  це десятки тисяч співробітників по всій країні. Надання такому масовому органу права безоплатно й оперативно заглядати в реєстри майна, банківські та інші бази даних, зокрема з обмеженим доступом, кардинально розширює коло осіб, які матимуть технічну можливість доступу до приватної фінансової інформації громадян. Чим ширше коло доступу — тим вищий ризик зловживань, витоків та використання даних у непередбачених цілях.

Ризик другий: розмите поняття «ознаки необґрунтованості».

Законопроєкт дозволяє поліції розшукувати й ініціювати арешт майна, що «має ознаки необґрунтованості». Але чіткого, юридично визначеного критерію, що саме є такою «ознакою» на етапі поліцейської перевірки — до суду — закон не встановлює. Це створює широкий простір для розсуду: фактично рішення про те, чиє майно «виглядає підозріло», ухвалюється на ранньому, досудовому етапі співробітником поліції.

Ризик третій: розширення кола осіб під увагою.

Пояснювальна записка прямо вказує, що під дію механізму потраплять не лише топчиновники, а й державні службовці категорій «Б» і «В», посадові особи місцевого самоврядування, депутати міських, районних, селищних і навіть сільських рад. Це десятки, якщо не сотні тисяч людей по всій країні. А оскільки цивільна конфіскація поширюється і на пов'язаних осіб, у поле зору потенційно потрапляють їхні родичі, ділові партнери та пов'язані компанії, тобто люди, які жодних державних функцій не виконують.

Ризик четвертий: знижений стандарт захисту.

Оскільки вся ця діяльність обслуговує процедуру цивільної конфіскації, де не діє презумпція правомірності набуття майна і застосовується «баланс ймовірностей», людина опиняється в ослабленій позиції ще до суду. Поліція збирає матеріали, людина ж згодом має доводити законність походження свого майна. Розширення кола органів, що формують такі матеріали, збільшує навантаження на громадян доводити свою «майнову невинуватість».

Ризик п'ятий: тиск через обов'язок мовчати.

Окрему увагу привертає норма про відповідальність за «повідомлення третіх осіб» про те, що щодо них збирається інформація. На практиці це означає: установа, банк або реєстратор, отримавши запит поліції щодо конкретної особи, не має права попередити цю особу — інакше штраф. Людина може дізнатись, що її майно перевіряли, лише постфактум, коли матеріали вже зібрані.

Чому це не «дрібна технічна правка»

Прихильники законопроєкту наголошують: мета благородна — боротьба з корупцією, виявлення незаконного збагачення, повернення вкрадених активів державі. І це справді важливі завдання. Корупція в Україні залишається серйозною проблемою, а механізм цивільної конфіскації є визнаним інструментом боротьби з нею, що застосовується у багатьох країнах.

Питання не в меті, а в інструменті та його межах. Одна справа — наділити повноваженнями вузький спеціалізований орган під посиленим контролем. Інша — передати ті самі повноваження масовому правоохоронному органу без одночасного запровадження пропорційних запобіжників: судового контролю за доступом до реєстрів, чітких критеріїв «ознак необґрунтованості», обмежень кола співробітників із доступом до даних, механізмів відповідальності за зловживання та витоки.

Саме цих запобіжників у законопроєкті бракує. Він докладно прописує, що поліція отримує, але майже не прописує, як ці повноваження контролюватимуться і що захищатиме звичайного громадянина від помилкового чи зловмисного потрапляння «під перевірку».

Висновок: розширення повноважень потребує розширення гарантій

Законопроєкт № 15260 — це не косметична зміна, а суттєве зрушення в балансі між державою та особою. Він перетворює виявлення необґрунтованих активів з відносно вузької спеціалізованої функції на масову, з доступом до приватних даних громадян по всій вертикалі поліції.

Сама ідея посилити виявлення незаконного збагачення є виправданою. Але розширення повноважень держави завжди має супроводжуватися пропорційним розширенням гарантій для людини. Доступ до реєстрів майна має бути обмежений і контрольований; «ознаки необґрунтованості» — чітко визначені; коло осіб із доступом до даних — вузьким; відповідальність за зловживання — реальною. Без цих елементів благородна мета ризикує обернутися інструментом надмірного контролю, від якого не застрахований ніхто, навіть людина, яка ніколи не обіймала жодної державної посади.

Парламенту варто розглядати цей законопроєкт не лише крізь призму ефективності боротьби з корупцією, а й крізь призму простого питання: чи готові ми надати масовому правоохоронному органу настільки широкий доступ до приватного життя громадян і чи достатньо в законі захисту від того, щоб цей доступ не був використаний на шкоду.