Під час нещодавнього кримінально-правового форуму Генеральний прокурор озвучив низку ініціатив, які мають стати фундаментом кримінальної політики на найближчі роки. Йдеться про радикальне посилення відповідальності за злочини проти дітей та зміну правил входу в кримінальний процес для бізнесу.

Як адвокат, я не можу заперечувати необхідність удосконалення законодавства, адже право має встигати за викликами часу. Проте аналіз принципів реалізації цих змін — зокрема законопроєктів № 12439 та № 14124 — викликає обґрунтований скепсис. Питання не в концептуальній потребі змін, а в тому, яку саме модель правосуддя нам намагаються нав’язати під гаслом ефективності.

Реформа статті 214 КПК: легалізація суб’єктивізму під брендом «захисту бізнесу»

Перший блок питань стосується реєстрації відомостей у ЄРДР. Законопроєкт № 12439 («Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо удосконалення гарантій захисту суб'єктів господарювання») пропонує змінити фундаментальну парадигму: замість обов’язку внести відомості на підставі «обставин, що можуть свідчити про вчинення злочину», вводиться вимога щодо наявності «достатніх даних».

Давайте подивимося на це крізь призму історії. Навіть старий КПК 1960 року, який ми звикли критикувати за його радянську каральність, передбачав механізм дослідчої перевірки. Так, він був далекий від ідеалу, але він давав бодай мінімальні процесуальні шанси: правоохоронець мав зібрати відомості, опитати осіб, отримати факти перед винесенням постанови. Новація ж, яку просуває прокурор Кравченко, не повертає дослідчу перевірку — вона просто легалізує чистий суб’єктивізм. Слідчий чи прокурор отримують право на власну «передфільтрацію» заяви, не проводячи жодної фактичної дії для перевірки повідомлення. Одним розчерком пера посадовець зможе вирішити, що даних «недостатньо», і ваша заява просто зникне в архівах без жодних наслідків для потенційного злочинця.

Тут ми впираємося в серйозну логічну суперечність. Останні роки судова практика вже й так скерувала процес у русло вибіркового внесення відомостей. Слідчі судді масово відмовляють у задоволенні скарг на невнесення в ЄРДР, якщо в заяві, на їхню думку, немає обставин, що «можуть свідчити» про злочин. Тож виникає питання, якщо суди вже вибудували цей фільтр де-факто, навіщо тягнути його в Кодекс де-юре?

І навпаки, якщо пропонуються зміни, щоб впровадити принцип «не все підлягає внесенню», то ми маємо визнати, що на сьогодні закон вимагає внесення всього. Якщо ж слідчий і так має право «оцінювати», то навіщо міняти закон? Ця законодавча еквілібристика навколо «достатності» — лише спроба правоохоронної системи позбутися необхідності виправдовуватися перед судом за свою бездіяльність.

Окреме занепокоєння викликає роль Генерального прокурора у справах бізнесу. Пропозиція, щоб справи щодо господарської діяльності приватного сектору (зокрема за ст. 191 КК) реєструвалися виключно за погодженням із керівництвом прокуратури, виглядає як створення «вузького горла». Замість автоматизму системи ми отримуємо ручне управління. Це не захист підприємців від тиску, це централізація впливу, де ключ від входу в кримінальний процес лежить у кишені однієї посадової особи.

При цьому ігнорується важливий аспект: на сьогодні абсолютна більшість відомостей в ЄРДР  за ст. 191 КК вносяться самими правоохоронними органами на підставі «самостійного виявлення ними з будь-якого джерела обставин». Відтак зміни в цій частині жодним чином не зменшать кількість кримінальних проваджень, на необхідності чого так активно наголошує прокурор. Спроба пояснити реформу боротьбою з необґрунтованими заявами «конкурентів» не витримує критики, адже левова частка тиску на бізнес генерується самими правоохоронцями, а не приватними скаргами.

Довічне ув’язнення: між репресіями та Стамбульською конвенцією

Другий блок реформ стосується законопроєкту №14124, який пропонує безальтернативне довічне ув’язнення за широкий спектр злочинів проти дітей (зміни до ст. 115, 121, 152, 153, 156, 303 КК). Безумовно, захист дітей найвищий пріоритет. Але чи є суто репресивний шлях ефективним, чи це просто зручний інструмент для гучних заголовків?

Запропонована безальтернативність покарання фактично нівелює принцип індивідуалізації, закріплений у Конституції. Суддя втрачає можливість оцінити ступінь суспільної небезпеки та мотиви в кожному конкретному випадку. Крім того, законодавець дещо лукавить, стверджуючи про відсутність суворих санкцій у чинному КК. За вбивство дитини довічне ув’язнення можливе і сьогодні. Питання не у відсутності закону, а у здатності системи його застосовувати.

Головний меседж, який мав би звучати від Офісу Генпрокурора, це не тяжкість покарання, а його невідворотність і реальна превенція. Міжнародний досвід, зокрема ратифікована Україною Стамбульська конвенція, вчить нас іншому. Стаття 16 Конвенції прямо вимагає від держав створювати або підтримувати програми, спрямовані на те, щоб навчити кривдників поводитися недискримінаційним чином та запобігати повторним злочинам. Стаття 15 вимагає відповідної підготовки фахівців для роботи з такими особами.

Ба більше, ми маємо усвідомлювати, що суб’єктами злочинів, за які пропонується запровадити  безальтернативне  довічне  ув’язнення,  часто  є  особи,  які  досягли

14-річного віку. Тобто під «вищу міру» покарання потенційно підпадають самі неповнолітні.

Психологія вчинення злочинів підлітками докорінно відрізняється від мотивації дорослих злочинців. У 14-16 років психіка перебуває у стадії формування: відсутність життєвого досвіду, імпульсивність, підвищена навіюваність та нездатність повною мірою усвідомити віддалені наслідки своїх дій роблять жорстку каральну модель абсолютно неефективною.

З погляду психології підліток, який вчинив тяжкий злочин, — це найчастіше результат системного провалу виховання, соціального оточення або недіагностованих психологічних травм. Позбавити таку дитину будь-якого шансу на повернення в суспільство, прирікши її на довічну ізоляцію, — це не правосуддя, а визнання державної неспроможності. Міжнародні стандарти ювенальної юстиції наполягають: метою покарання неповнолітніх має бути саме перевиховання та ресоціалізація. Корекційний вплив і робота з психологами на ранніх етапах можуть змінити траєкторію життя людини, тоді як довічне ув’язнення лише консервує агресію та продукує «соціальну смерть».

Боротьба зі статевим насильством базується на доказових лікувальних програмах і корекційному впливі. Жорстокість санкції не стримує злочинця так, як розуміння того, що система бачить його й не дасть вчинити рецидив. Замість популізму нам потрібні обов’язкові психокорекційні програми, спеціалізовані реєстри та розширення повноважень пробації щодо контролю за життям засудженого після звільнення. Просто «заховати» людину за ґрати назавжди — це найпростіша відповідь на суспільний запит на справедливість, але це не захищає наступну дитину від потенційного злочину в майбутньому. Саме на цьому мав би наполягати прокурор Кравченко, якщо його мета — безпека, а не лише показники звітності.

 І як висновок. Ми знову спостерігаємо спробу вирішити системні проблеми кримінальної юстиції через точкові силові зміни. Реформа реєстрації злочинів виглядає як крок назад до суб’єктивізму епохи 60-х, а безальтернативні довічні вироки — як інформаційний шум. Справжня реформа — це коли закон працює автоматично, без «вікна» для роздумів слідчого, а державна політика зосереджена на викоріненні причин злочинів, а не лише на декоративній жорстокості наслідків.