Олександр Тананакін виступив на Форумі з кримінального права та процесу імені Й. Л. Бронза

В Одесі проходить Форум з кримінального права та процесу імені Йосипа Львовича Бронза, який об’єднав представників адвокатури, судової системи та юридичної спільноти для обговорення актуальних питань правничої професії. Одним із доповідачів заходу виступив Олександр Тананакін, керуючий партнер АО Barristers, заступник голови Комітету з кримінального права та процесу Національної асоціації адвокатів України

Перед переходом до основної теми Олександр Тананакін порушив два процесуальні питання, які виникають в практиці. Перше стосувалося ситуацій, коли під час вирішення апеляційним судом питання про визначення територіальної підсудності одночасно спливає строк дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. За словами адвоката, на практиці траплялися випадки, коли апеляційні суди, розглядаючи питання передачі справи до іншого суду, водночас продовжували строк тримання особи під вартою, хоча безпосередньо питання про продовження запобіжного заходу не належало до предмета такого розгляду.

На його думку, виникає питання, чи має апеляційний суд право продовжувати запобіжний захід, фактично вирішуючи питання, яке не є предметом розгляду, а також яким чином у такому разі забезпечується право особи на апеляційний перегляд відповідного рішення. Окремо він звернув увагу на практичну проблему: якщо апеляційний суд одночасно визначає підсудність справи та продовжує тримання під вартою, особа фактично може бути позбавлена можливості оскаржити таке рішення до іншої інстанції. У дискусії представники суддівського корпусу зазначили, що єдності в підходах до таких ситуацій немає, а сама проблема потребує пошуку належного процесуального механізму.

Друге питання СЕО Barristers пов’язав із процедурою спеціального судового розгляду та поняттям «з'явлення» особи до суду. Він звернув увагу на відсутність у кримінальному процесуальному законодавстві чіткого визначення цього поняття та поставив питання, чи можна вважати добровільною появою участь обвинуваченого або підозрюваного в судовому засіданні в режимі відеоконференції. На його думку, сама участь особи по відеозв'язку не повинна автоматично прирівнюватися до її фактичної явки до суду.

Тананакін наголосив, що використання такого механізму може мати для особи суттєві процесуальні наслідки. Зокрема, він застеріг адвокатів від того, щоб рекомендувати клієнтам участь у засіданні дистанційно без роз'яснення можливих наслідків для подальшого оскарження вироку та права на повторний розгляд справи після фактичної появи особи в Україні. За його словами, навіть якщо особа бере участь у засіданні через відеоконференцію, це не означає автоматичного припинення всіх передбачених законом підстав для спеціального судового розгляду, особливо якщо вона продовжує перебувати за межами юрисдикції України.

Переходячи до основної теми свого виступу, Олександр Тананакін звернув увагу на проблему арешту спільного майна подружжя у кримінальних провадженнях, підсудних Вищому антикорупційному суду. За його словами, протягом останніх двох-трьох років у практиці слідчих суддів ВАКС та Апеляційної палати ВАКС почастішали випадки, коли арешт накладається не лише на частку майна підозрюваного, а на все спільне майно подружжя — з посиланням на те, що частки між подружжям не виділені та арешт необхідний для забезпечення можливої конфіскації. На думку адвоката, такий підхід безпосередньо впливає на права другого з подружжя, який не є підозрюваним у кримінальному провадженні, але може на роки бути позбавлений можливості розпоряджатися належною йому частиною майна. Йдеться не лише про нерухомість чи транспорт, а й про грошові кошти, доходи від господарської діяльності, заробітну плату, цінні папери та доходи від них.

Окремо пан Тананакін звернув увагу на суперечливість судової практики щодо способу захисту прав другого з подружжя. За його словами, певний час суди виходили з того, що питання належності часток у спільному майні має вирішуватися в порядку цивільного судочинства: особа мала звернутися до суду загальної юрисдикції для поділу майна або виділу частки, а вже після цього порушувати питання про скасування арешту. Водночас на практиці такі позови або залишалися без задоволення, або відповідні рішення скасовувалися з посиланням на те, що майно вже перебуває під арештом ВАКС.

У результаті, як зазначив спікер, виникає замкнене коло, за якого особа фактично позбавлена ефективного механізму звільнити від арешту свою частку. Водночас у 2024 році Апеляційна палата ВАКС ухвалювала рішення, відповідно до яких для забезпечення можливої конфіскації арешт мав стосуватися саме частки підозрюваного, а не всього спільного майна.

Експерт підтримав такий підхід, наголосивши, що сам факт перебування майна у спільній сумісній власності не може бути достатньою підставою для обмеження прав другого з подружжя. На його переконання, ключовим у цьому питанні має бути розуміння мети арешту. Якщо арешт накладається для забезпечення можливої конфіскації як виду покарання, то немає правових підстав поширювати його на майно, яке в подальшому не може бути конфісковане. Спікер звернув увагу, що в разі обвинувального вироку конфіскація не може автоматично охоплювати все спільне майно подружжя, а тому арешт усього об'єкта фактично виходить за межі тієї мети, задля якої застосовується цей захід. Він також розмежував арешт частки майна для забезпечення можливої конфіскації та арешт усього об'єкта у випадках забезпечення спеціальної конфіскації, наголосивши, що це різні за правовою природою ситуації. На його думку, відсутність єдиного підходу створює ризик використання арешту не лише як процесуального інструменту, а й як засобу фактичного тиску на підозрюваного та його родину.

Окремим проблемним питанням спікер назвав ситуації, коли під час вирішення питання про арешт майна в межах кримінального провадження суд фактично змушений визначати, кому саме належить майно — підозрюваному чи іншому з подружжя. Пан Тананакін поставив під сумнів доцільність вирішення таких майнових спорів слідчим суддею в межах кримінального провадження, оскільки предметом такого розгляду є зовсім інші процесуальні питання. При цьому він наголосив на презумпції рівності часток подружжя у спільній сумісній власності, яку, за його словами, підтверджувала і практика Касаційного кримінального суду. Водночас у практиці ВАКС та його Апеляційної палати досі немає єдності: можна зустріти як рішення про арешт однієї другої частини майна, так і рішення про арешт усього спільного майна. Тому ця категорія справ потребує систематизації судової практики та чітких правил, які дозволили б одночасно забезпечувати можливу конфіскацію і не створювати необґрунтованих обмежень для осіб, які не є учасниками кримінального провадження.