Партнер АО «BARRISTERS» Олексій Шевчук про політичний сенс створення в Україні повноформатного суду присяжних

​

В Україні потихеньку розгортається президентська кампанія. Практично всі кандидати, за рідкісними винятками, змагаються в тому, хто з них європейськіший і прозахідніший. І у мене у зв'язку з цим є для чинного та майбутнього президента України одна пропозиція. Круче безвізу, яке ми таки здобули (перемога), та спорудження мосту на Троєщину (зрада), може бути лише… створення в Україні повноцінного суду присяжних.

Суд присяжних – наріжний камінь американського правосуддя, а я думаю, вам не потрібно доводити, що США – це взірець правової системи сучасної демократичної держави. Можна критикувати американську виборчу систему чи зовнішньополітичні маневри і навіть дії силовиків, які перебувають під постійним контролем міжнародної правозахисної спільноти (див. Гуантанамо), але ніхто не буде сперечатися, що американська судова система є взірцем для всього світу.

Так от без суду присяжних немає демократичного суду. Принаймні у США впевнені, що це саме так. Більше того, бути присяжним обов'язок кожного американського громадянина. Для порівняння: обов'язок кожного радянсько-пострадянського громадянина був у тому, щоб служити в армії. Вже тут можна знайти разючу відмінність у тому, чого від своїх громадян хотів Радянський Союз (більше гарматного м'яса!) та Сполучені Штати (більше відповідальних громадян!), але зараз не про це.

У Конституції України (ст. 124, 127 та ін.) суд присяжних передбачено. Але розвитку ці конституційні тези надалі нормотворчості законодавця не отримали. Те, що сьогодні у нас називається судом присяжних (2 судді + 3 присяжних засідателі, які засідають разом — ст. 31 ч. 3 та ст. 383 ч. 3 КПК України), фактично є моделлю німецького шеффенського суду. Чому це не суд присяжних? По-перше, немає спектра думок. Вважається, що колегія присяжних має складатися щонайменше із 6 осіб (позиція Верховного суду США), класична модель — 12 засідателів, екзотична — 15 присяжних (Шотландія). По-друге, присяжні не можуть працювати разом із суддями в одній колегії, ні організаційно (обговорювати процес в одній кімнаті), ні функціонально (професійний суддя має розглядати процесуальні питання, колегія засідателів – питання доведеності факту та винності). Якщо цих двох умов не дотримано — кількість засідателів та їхня незалежність від професійних суддів — то ні про який суд присяжних засідателів говорити не доводиться. Лише про якусь його сурогатну модель.

Зрозумілими є й специфічні українські витрати. Мало хто хоче бути присяжним за ситуації, коли інші процеси тягнуться роками. Але це проблема суду присяжних як моделі судочинства, це витрати кримінально-процесуального законодавства та ефективності судової системи.

У Верховній Раді України наразі лежать два законопроекти, які передбачають реформування українського суду присяжних. Зупинюся коротко на них.

Проект, внесений прем'єром Володимиром Гройсманом, передбачає, що про суд присяжних зможуть клопотати не лише ті, кому загрожує довічне позбавлення волі, а всі у кого можлива міра покарання від 8 років в'язниці. Але найцікавіше, що в документі Кабміну зроблено боязку спробу розмежувати компетенції присяжних засідателів та професійних суддів, проте її виписано недостатньо чітко, а головне — не передбачає роздільної наради присяжних та суддів.

На відміну від урядового, законопроект нардепа Сергія Власенка ("Батьківщина") знижує поріг покарання, необхідний для суду присяжних, до 10 років, натомість передбачає створення повноцінної колегії з 12 засідателів.

Таким чином, обидва законопроекти намагаються дати відповіді саме на поставлені вище принципові питання, але поки що є досить сирими, від чого і були розкритиковані Головним науково-експертним управлінням Верховної Ради і відправлені на доопрацювання.

До речі, законопроект Власенка передбачає, що присяжні основного складу отримуватимуть оклад професійного судді, а запасні — оклад, рівний доходу на своєму останньому місці роботи, що багато в чому вирішує низьку зацікавленість громадян відправляти правосуддя. Більше того, цей законопроект передбачає, що у разі розгляду присяжними резонансних справ, у них можуть вилучатися засоби зв'язку, а самі вони поміщатися у спеціальне безпечне місце, для неможливості тиску.

І це важливі нюанси, однак Головне науково-експертне управління Верховної Ради справедливо зауважує, що в умовах судової реформи, що відбувається, в судах і так кадровий дефіцит, судді перевантажені, і в цій ситуації довгограючі суди за участю присяжних засідателів навряд чи сприятимуть розгляду справ у розумні терміни. Із цим важко посперечатися.

Але реформування суду присяжних має відбуватися разом, усередині судової реформи, а не обговорюватись десь на периферії.

Але головний аргумент противників розгортання в Україні повноцінного суду присяжних лежить взагалі не в правовій площині. Я навіть назвав би його абсолютно українофобською тезою — і звучить він так: "наші люди не готові". Ну, тобто в Росії (яка, як відомо, не Україна), люди готові вже два з лишком десятки років (суд присяжних у РФ запроваджено з 1994 року і, до речі, це чи не єдиний судовий інститут, який дійсно працює в Росії — книга навіть є така російських юристів "Суд присяжних — останній шанс Феміди", назва якої говорить сама за себе). Більше того, з літа 2018 року охоплення судом присяжних кількості кримінальних справ у Росії ще більше розширилося, присяжні тепер засідають і в районних судах! А в Україні люди, чи бачите, не готові. При цьому Росія впевнено дивиться у бік Азії та Китаю і розширює суд присяжних, а Україна йде до Європи і каже, що "наші люди не готові". Парадокс та абсурд!

При цьому історичного коріння в українського суду присяжних навіть більше, ніж у російського. Харківські, одеські, київські суди присяжних діяли у рамках російського царського суду присяжних, а на західних українських землях встигли попрацювати австро-угорський, румунський, польський суди присяжних і навіть суди присяжних ЗУНР.

Так, судова реформа із запровадженням повноцінного суду присяжних непроста справа, знадобиться чимало сил і коштів, але колись і військова реформа, створення сучасної боєздатної армії здавалося непосильним завданням. Але життя змусило і виявилось, що немає нічого неможливого! Так от життя змушує, обраний країною євроінтеграційний шлях неминуче вимагає від нас створення в Україні повноформатного суду присяжних за найкращими західними зразками. Створення такого суду присяжних буде величезним досягненням старого чи нового президента України, старої чи нової Верховної Ради, і це політичне рішення найкраще зафіксує курс України до європейських моделей життя.