УКЛАДЕННЯ УГОД ПРО ВИЗНАННЯ ВИНУВАТОСТІ: ОКРЕМІ ПИТАННЯ У КОНТЕКСТІ ОНОВЛЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА

​      Законом України "Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо удосконалення механізмів забезпечення завдань кримінального провадження" від 16 березня 2017 р.  було внесено істотні  зміни до ст. 469 КПК щодо умов укладення угод про визнання винуватості. Натепер абзац п'ятий частини четвертої статті 469 викладено у такій редакції: "Угода про визнання винуватості між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим може бути укладена щодо кримінальних проступків, злочинів, внаслідок яких шкода завдана лише державним чи суспільним інтересам. Укладення угоди про визнання винуватості у кримінальному провадженні щодо уповноваженої особи юридичної особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, у зв’язку з яким здійснюється провадження щодо юридичної особи, а також у кримінальному провадженні щодо кримінальних правопорушень, внаслідок яких шкода завдана державним чи суспільним інтересам або правам та інтересам окремих осіб, у яких беруть участь потерпілий або потерпілі, не допускається, крім випадків надання всіма потерпілими письмової згоди прокурору на укладення ними угоди". Відмітимо, що попередня редакція передбачала, що угода про визнання винуватості між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим може бути укладена щодо кримінальних проступків, злочинів, внаслідок яких шкода завдана лише державним чи суспільним інтересам. Укладення угоди про визнання винуватості у кримінальному провадженні щодо уповноваженої особи юридичної особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, у зв’язку з яким здійснюється провадження щодо юридичної особи, а також у кримінальному провадженні, в якому бере участь потерпілий, не допускається". Зазначені зміни, з одного боку, врахували неодноразові доктринальні пропозиції щодо можливості укладення угоди про визнання винуватості у кримінальних провадженнях за участі потерпілих: Так, І.А. Тітко та М.Г. Твердохліб пропонували дозволивши укладати угоду про визнання винуватості у провадженнях, де є потерпілий, за умови згоди його на  це [1, c. 368-369; 2, с. 359]; В.О. Гринюк пропонував дозволяти укладення угод про визнання винуватості лише у тому випадку, якщо у кримінальному провадженні вже укладено угоду про примирення, укладення якої слід тлумачити як згоду потерпілого на укладення угоди про визнання винуватості [3, c. 302]. З іншого боку, зараз умови укладення угод сформульовані так, що не відповідають вимогам юридичної визначеності. Адже чинна редакція абзацу п'ятого ч. 4 ст. 469 КПК містить два взаємовиключні положення: "Угода про визнання винуватості між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим може бути укладена щодо кримінальних проступків, злочинів, внаслідок яких шкода завдана лише державним чи суспільним інтересам" (виділення моє – І.Г.) та "Укладення угоди про визнання винуватості у кримінальному провадженні ... у кримінальному провадженні щодо кримінальних правопорушень, внаслідок яких шкода завдана державним чи суспільним інтересам або правам та інтересам окремих осіб (виділення моє – І.Г.), у яких беруть участь потерпілий або потерпілі, не допускається (виділення моє – І.Г.), крім випадків надання всіма потерпілими письмової згоди прокурору на укладення ними угоди". Виходить, що підхід про укладення угоди про визнання до злочинів, внаслідок яких шкода завдана лише державним чи суспільним інтересам, є таким, що там і можливо, і неможливо укласти угоду про визнання винуватості. Такі формулювання ніяк не сприятимуть ефективності застосування інституту угод у кримінальному провадженні, адже будь-яка угода про визнання винуватості може опинитися під загрозою, що вона не буде затверджена судом. Запропонована законодавцем бінарна схема врахування публічних та приватних інтересів у кримінальному провадженні на підставі угод при вирішенні питання про укладення угоди про визнання винуватості у кримінальних провадженнях, у яких беруть участь потерпілий або потерпілі, була б раціональнішою, якщо було б передбачено, що "Укладення угоди про визнання винуватості у кримінальному провадженні ... щодо кримінальних правопорушень, внаслідок яких шкода завдана державним чи суспільним інтересам та (виділення моє – І.Г.) правам та інтересам окремих осіб, у яких беруть участь потерпілий або потерпілі, не допускається, крім випадків надання всіма потерпілими письмової згоди прокурору на укладення ними угоди". Тобто у випадках, коли шкода завдана і державним чи суспільним інтересам, і правам та інтересам окремих осіб, логічним є укладення угоди про визнання винуватості за згоди і прокурора як носія публічних інтересів, і носіїв цих приватних інтересів, тобто потерпілих, які таким чином висловлюють своє волевиявлення стосовно можливості у майбутньому призначення узгодженого покарання обвинуваченому. Тому, вважаємо, формулювання ст. 469 КПК мають бути уточнені у цьому напрямку. Крім того, зазначені положення КПК не дають відповіді на питання, на що саме потерпілий дає згоду: на факт укладення угоди про визнання винуватості, чи то він погоджується з формулюванням підозри чи обвинувачення та його правовою кваліфікацією, узгодженим покаранням, а також на питання, які правові наслідки заяви потерпілого у судовому засіданні, що він не згоден з угодою про визнання винуватості; адже зміни до ч. 4 та ч. 7 КПК щодо встановлення та врахування у судовому засіданні волевиявлення потерпілого не внесені.

​

Крім того, вважаємо за потрібне вказати на ще деякі проблемні аспекти такої умовної "участі" потерпілого (потерпілих) в укладенні угоди про визнання винуватості. Наявне формулювання ст. 469 КПК залишає відкритим питання, чи можливе укладення угоди про визнання винуватості у провадженнях щодо кримінальних правопорушень, внаслідок яких шкода правам та інтересам окремих осіб, у яких беруть участь потерпілий або потерпілі, без укладення угод про примирення з потерпілими (у тих провадженнях, де це можливо з урахуванням положень ч. 3 ст. 469 КПК).  Це важливо з огляду на те, що зміст угоди про визнання винуватості аж ніяк не захищає інтереси потерпілих, зокрема, щодо відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням. Відповідно, при затвердженні угоди судом не будуть досліджуватися питання доведеності розміру шкоди, яка підлягає відшкодуванню потерпілому, проте, це питання має бути вирішено у вироку. Як натепер вирішити цю проблему, КПК відповіді не надає. Вважаємо можливим два шляхи: перший, запропонований, хоча і за інших норм КПК, В.О. Гринюком: дозволяти укладення угод про визнання винуватості лише у тому випадку, якщо у кримінальному провадженні вже укладено угоду про примирення [3, c. 302]; другий – вводити елементи змісту угоди про примирення в угоду про визнання винуватості, зокрема, у частині розміру шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, строку її відшкодування чи переліку дій, не пов’язаних з відшкодуванням шкоди, які підозрюваний чи обвинувачений зобов’язані вчинити на користь потерпілого, строку їх вчинення, і тоді, відповідно, визнавати ініціатором скасування угоди про визнання винуватості також потерпілого, про що вносити зміни до ст. 476 КПК. Лише в такому випадку буде належним чином врахований елемент ресторативної юстиції при укладенні угод про визнання винуватості, і забезпечені інтереси потерпілих. Вважаємо більш доцільним другий шлях, адже КПК передбачає істотні обмеження щодо кримінальних проваджень, де можливе укладення угоди про примирення: угода про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим може бути укладена у провадженні щодо кримінальних проступків, злочинів невеликої чи середньої тяжкості та у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення, а угода про визнання винуватості між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим може бути укладена у провадженні щодо: кримінальних проступків, злочинів невеликої чи середньої тяжкості, тяжких злочинів; особливо тяжких злочинів, віднесених до підслідності Національного антикорупційного бюро України за умови викриття підозрюваним чи обвинуваченим іншої особи у вчиненні злочину, віднесеного до підслідності Національного антикорупційного бюро України, якщо інформація щодо вчинення такою особою злочину буде підтверджена доказами; особливо тяжких злочинів, вчинених за попередньою змовою групою осіб, організованою групою чи злочинною організацією або терористичною групою за умови викриття підозрюваним, який не є організатором такої групи або організації, злочинних дій інших учасників групи чи інших, вчинених групою або організацією злочинів, якщо повідомлена інформація буде підтверджена доказами.

Таким чином, нормативна регламентація умови укладення угод про визнання винуватості натепер не відповідає юридичній визначеності як складовій верховенства права. Умови укладення угоди про визнання винуватості мають бути уточнені з урахуванням наведених вище зауважень з метою, крім інших,  забезпечення інтересів потерпілих.

Література:

Тітко І. А. Нормативне забезпечення та практика реалізації приватного інтересу в кримінальному процесі України: дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.09 –   Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність / Тітко Іван Андрійович. –   Х., 2016. –   С. 368–369;
Твердохліб М. Проблема законодавчого вдосконалення кримінального провадження на підставі угод // Порівняльно-аналітичне право. – 2016. – № 1. –   [Електронний  ресурс]. –   Режим доступу: http://pap.in.ua/1_2016/108.pdf С. 359.
Гринюк В. О.  Функція обвинувачення в кримінальному провадженні України: теорія та практика: монографія / В. О. Гринюк. –   К.: Алерта, 2016.  - С. 302

Опубліковано: http://www2.lvduvs.edu.ua/documents_pdf/biblioteka/nauk_konf/konf_10_11_2017.pdf