Невідкладне проникнення до житла: аналіз законопроєкту № 15488

07.08.2026 у Верховній Раді зареєстровано законопроєкт № 15488 (далі — Законопроєкт) про внесення змін до ст. 233 Кримінального процесуального кодексу України (далі — КПК). Законопроєкт має закрити давню прогалину, а саме розмитість поняття «врятування майна» як підстави для проникнення до житла без ухвали слідчого судді. Проблема реальна й добре відома, тож питання полягає в тому, чи вирішує її запропонований текст і чи не створює нових.

Вади чинного регулювання

Відповідно до ст. 30 Конституції України (далі — Конституція) у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна або з безпосереднім переслідуванням підозрюваного, допускається інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла, причому норма прямо згадує не лише вхід, а й «проведення в них огляду і обшуку». Цей виняток відтворює ч. 3 ст. 233 КПК, яка, однак, не пояснює, що означає «врятування майна».

Практичний наслідок відомий, оскільки майже будь-яку потребу відшукати доказ можна описати як загрозу його втрати. Документи теоретично можна спалити, а гроші — вивести. Якщо прийняти цю логіку без обмежень, різниця між невідкладним і плановим обшуком зникає, а попередній судовий контроль перетворюється на факультативний.

Практика застосування

Зведених офіційних даних про кількість саме невідкладних обшуків у публічному доступі немає, і це вже частина проблеми, адже масштаб явища не піддається зовнішній перевірці. Скласти уявлення можна лише за судовими рішеннями.

Національна практика не була сталою. У постанові Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (далі — ККС ВС) від 08.04.2021 у справі № 573/2028/19 зазначено, що відшукання викрадених речей до невідкладних підстав не належить. Розбіжності усунула постанова Об’єднаної палати ККС ВС від 07.10.2024 у справі № 466/525/22, за якою врятування об’єктів, що потенційно можуть мати значення речових доказів, від прогнозованого знищення охоплюється поняттям «врятування майна», проте в клопотанні та в ухвалі слідчого судді мають бути наведені конкретні обставини реальної загрози, а суд, що розглядає справу по суті, зобов’язаний оцінити невідкладність самостійно.

10.07.2025 Європейський суд з прав людини (далі — ЄСПЛ) ухвалив рішення у справі Korniyets and Others v. Ukraine (заяви № 2599/16, 6904/16, 12704/16) (далі — Рішення), яким визнав порушення ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо чотирьох заявників, чиї помешкання обшукали у 2015 році без попередньої ухвали слідчого судді. ЄСПЛ вказав, що постфактум-легалізація не давала достатніх гарантій, оскільки заявники не брали участі в розгляді, ухвали не підлягали оскарженню, а судді відтворювали шаблонні формулювання клопотань слідчого. Олександру Корнієцю присуджено 5 000 євро відшкодування моральної шкоди та 1 000 євро судових витрат, подружжю Ящишенів — по 5 000 євро, Тетяні Жабо — 500 євро відшкодування матеріальної шкоди.

Зміст запропонованих змін

Законопроєкт доповнює ч. 3 ст. 233 КПК умовами, які для проникнення до житла з мотивів врятування майна мають виконуватися одночасно:

• вмотивована постанова слідчого, дізнавача або прокурора, ухвалена за ст. 110 КПК;
• конкретне, індивідуально визначене майно;
• зібрані у кримінальному провадженні докази, що дають обґрунтовані підстави вважати наявність у цього майна ознак речового доказу;
• реальна, конкретна та безпосередня загроза знищення, пошкодження або втрати майна;
• об’єктивна неможливість отримати ухвалу слідчого судді без ризику втрати майна.

Законопроєкт запроваджує також звернення до слідчого судді протягом 24 годин з моменту завершення відповідних дій та обов’язок слідчого судді перевірити наявність підстав. За їх відсутності постановляється окрема ухвала про незаконне проникнення щодо всіх осіб, які ухвалювали рішення, а в разі відмови прокурора погодити клопотання або відмови суду настають недопустимість доказів і повернення вилученого майна та документів протягом 24 годин.

5. Сильні сторони Законопроєкту

Головна перевага полягає в кодифікації критеріїв, які Верховний Суд уже виробив. Коли слідчий ухвалює рішення о третій ночі, він орієнтується на текст закону, а не на масив постанов ККС ВС, тож перенесення стандарту з мотивувальної частини в норму зменшує простір для тлумачень.

Вимога письмової вмотивованої постанови створює документ, який згодом можна оцінити. Вимога повернути вилучене має закрити ситуації, коли техніка й кошти залишалися в розпорядженні органу досудового розслідування й після визнання дій незаконними.

Нарешті, Рішення прямо вказало на дефекти української моделі постфактум-контролю, тож реагувати законодавцю доведеться в будь-якому разі.

6. Недоліки, які варто усунути до другого читання

Умова про те, що «у кримінальному провадженні зібрано достатньо доказів», встановлює для винятку стандарт вищий, ніж ст. 235 КПК передбачає для звичайного обшуку («достатні підстави вважати»). Невідкладність зумовлена браком часу, а не браком доказів, тому за буквального прочитання норма спрацює вкрай рідко. Водночас для перевірки слідчим суддею Законопроєкт задає нижчий стандарт, а саме докази, які «прямо або опосередковано вказували би» на можливу наявність речей. Два різні стандарти в одній нормі неминуче дадуть розбіжну практику.

Крім того, наведена умова про достатність доказів не може бути виконана до внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань, тож огляд місця події за ч. 3 ст. 214 КПК залишається поза дією нових обмежень.

Законопроєкт не врегульовує й розмежування «проникнення» та власне обшуку з вилученням, а також отримання «добровільної згоди» власника.

Прив’язавши врятування майна виключно до речових доказів, Законопроєкт фактично виключає проникнення заради врятування майна в прямому сенсі, а саме від пожежі, затоплення чи розкрадання, хоча саме це формулювання містить ст. 30 Конституції. Одночасно рівність «майно = речові докази», проти якої виступали критики, вперше потрапляє в текст КПК.

Чинна редакція ч. 3 ст. 233 КПК вимагає звернутися до слідчого судді «невідкладно», тоді як Законопроєкт замінює це формулювання на «протягом 24 годин з моменту завершення таких дій». Формально це визначеність, а фактично стеля, нижче якої ніхто не опускатиметься, до того ж момент завершення фіксує сам слідчий. Це радше послаблення, ніж посилення гарантій.

Чинний КПК не знає такого виду рішення слідчого судді, як окрема ухвала, і в постанові ККС ВС від 14.06.2021 у справі № 686/9636/18 прямо зазначено, що КПК не врегульовує постановлення окремих ухвал. Законопроєкт не визначає ні змісту, ні наслідків, ні порядку оскарження такої ухвали, а перелік ухвал, які оскаржуються в апеляційному порядку (ст. 309 КПК), не доповнюється. Публічна констатація ознак діяння, передбаченого ст. 162 Кримінального кодексу України, щодо поіменованих осіб без можливості перегляду є вразливим місцем.

Строк повернення майна тривалістю 24 години конкурує з ч. 5 ст. 171 КПК, яка дає 48 годин на клопотання про арешт вилученого майна, і не містить винятків для предметів, вилучених з цивільного обігу. Не узгоджено цей строк і з процедурою скасування вже накладеного арешту.

Стаття 255 КПК, до якої відсилає Законопроєкт, регулює знищення відомостей, отриманих під час негласних слідчих (розшукових) дій, і до обшуку не застосовна. Законопроєкт відтворює давню помилку чинної редакції та ще й додає поруч вимогу повернути ті самі документи.

Висновки

Проблема, на яку реагує Законопроєкт, реальна, адже розмитість підстави «врятування майна», формальність постфактум-контролю та поразка у Страсбурзі є фактами, а не риторикою. Напрям, що полягає в переведенні критеріїв Верховного Суду з судової практики в текст закону, виглядає обґрунтованим.

Показово, що ЄСПЛ у Рішенні не заперечував самої можливості безордерного обшуку, а констатував порушення саме через формальність подальшого контролю. Законопроєкт же основну вагу переносить на матеріальні підстави, а механізм контролю змінює мінімально.

Крім того, конкретна редакція має низку вад, кілька з яких здатні дати ефект, протилежний задекларованому: стандарт доказування, який робить норму майже незастосовною, звуження конституційної підстави та подовження строку звернення до суду.

Варто пам’ятати й контекст. Улітку 2025 року Законом № 4555-IX уже було розширено ч. 3 ст. 233 КПК, після чого ці зміни було скасовано. Тема рухається маятником, і різкі коливання самі по собі шкодять правовій визначеності.