Коли кожного разу правоохоронці гучно заявляють про те, що спіймали (себто затримали) «велику рибу» у мутній корупційній водоймі правоохоронної системи, первісну перевірку якості такого затримання проводить «рефері» – слідчий суддя, який часто вже на початковому національному рівні може визнати таке затримання незаконним і ухвалити рішення про звільнення такої особи. Після цього у правоохоронців часто виникає бажання вдатися до неспортивної поведінки – здійснити повторне затримання, бо нібито «можуть», адже, на їхній погляд, КПК України не містить прямої заборони на такі дії, або ж відверто ігнорують правові підстави для затримань, які часто відсутні і в першому випадку.

Отже, для дослідження питання, чи є законними повторні затримання, пропонується дослідити відповідну практику Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права в Україні та частиною національного законодавства.

Для прикладу, під час комунікації у справі application no. 62209/17
Vadym Anatoliyovych MELNYK against Ukraine https://hudoc.echr.coe.int/?i=001-193412 Суд порушив відповідне питання вже з посиланням на сталу практику ЄСПЛ: «4.  Was the applicant’s “re-arrest” on 30 May 2017 free from arbitrariness and based on sufficient reasons for the purposes of Article 5 § 1 of the Convention (see Makarenko v. Ukraine, no. 622/11, §§ 73-76, 30 January 2018)?»

Нижче наведу витяг із відповідних положень пунктів 74-76 рішення ЄСПЛ «Макаренко проти України» (no. 622/11):

«73. Суд зазначає, що відповідно до українського законодавства позбавлення свободи без вмотивованого рішення суду можливе лише у обмеженій кількості ситуацій, які є достатньо чітко визначеними. Так, стаття 29 Конституції дозволяє застосування такого заходу на максимальний строк до трьох днів, але лише як реакцію на нагальну необхідність запобігти чи перепинити злочин (див. пункт 49). Відповідно до статті 106 КПК (1960 р., по суті майже аналог статті 208 КПК України 2012. – Прим. автора) слідчий може затримати особу, якщо останню застали in flagrante delicto, якщо очевидці або потерпілі прямо вказали на цю особу або якщо на особі чи на її одягу були виявлені явні сліди злочину (частина 1). Будь-які інші дані, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, становитимуть законну підставу для затримання цієї особи без постанови суду лише якщо: (a) особа намагалася втекти; (b) вона не має постійного місця проживання; або (c) коли не встановлено особи підозрюваного (див. пункт 50).

74. Немає жодних ознак того, що будь-яка з цих умов була наявна у справі заявника і, таким чином, її не можна віднести до переліку винятків, які надають слідчому право на затримання без постанови суду.

75. Слід зазначити, що заявника було затримано у зв’язку з подіями, які відбулися майже за півтора року до того. Відповідно, не можна стверджувати, що органи влади зіткнулися з такою невідкладною ситуацією, як, наприклад, in flagrante delicto. Загалом, немає жодних підстав вважати, що загальна вимога щодо отримання попереднього дозволу суду на затримання не могла або не мала бути дотримана.

76. З огляду на наведені міркування Суд доходить висновку, що затримання заявника та тримання під вартою з 23 до 24 червня 2010 року на підставі протоколу слідчого суперечили національному законодавству та, таким чином, були несумісними з положеннями пункту 1 статті 5 Конвенції».

Отже, поширені до сьогодні повторні затримання є незаконними, навіть з огляду на національне законодавство.